Мала - Олекса Мун (Alexa Moon)

Матвій

Я вже втретє вдавлюю кнопку дзвінка, втрачаю терпіння. За дверима чується якась метушня, але на мене не звертають жодної уваги. Я й так психую, то ще й Миха вирішив пограти в якісь ігри?

— Дві хвилини, — я вже заніс кулак над дверима, як раптом вони відчиняються. Занепокоєний Михайло пропускає мене до квартири: — Ти проходь, але тільки ні про що не питай мене. Зрозумів?

— Зрозумів! — зачиняю двері, встигаючи помітити на його вилиці кілька тонких подряпин.

На яку кішку він упав обличчям?

— Якщо ти зараз мене не випустиш, я розіб'ю твій телевізор та приставка слідом за ним полетить! — лунає жіночий крик із кімнати, двері якої щільно підпирають стілець. — Чи я з вікна вистрибну! — Погрозливо.

Тепер зрозуміло, що за кішка його подряпала. Дика кішка. Потрібно буде Мишкові нагадати, щоб щеплення від сказу зробив.

— Вистрибуй! — склавши руки на грудях, байдуже вимовляє друг. — Тоді точно пропустиш своє побачення!

— Ти не маєш права! — ображено. — Чуєш мене? Ти не маєш права!

— Не маю, згоден! Але нічого не можу з собою вдіяти! — розвертається до мене і штовхає в плече: — Ходімо на кухню!

— Я так розумію це Марта?

— Вона сама! — Мишко відкриває вікно і вдихає на повні груди свіже повітря.

— І навіщо ти її замкнув у кімнаті? — падаю на стілець, підхоплюючи сірникову коробку, що лежить на столі.

— Я здається, попросив не ставити запитань.

— І все ж?

Мишко зачиняє вікно та сідає навпроти.

— Влас запросив її на побачення, а я не хочу, щоб вона залишалася з ним наодинці.

— Чи закохався?

— Складно сказати, — хмурить брови.

— А як вона опинилася у твоїй квартирі? Не вкрав ти її?

— Ні, — сміється. — Тут загалом тупа ситуація сталася. Вона прийшла повернути мені навушники, і я не зміг її відпустити.

— Цікаво...

Може мені те саме з Ветою провернути? Запру її у своїй квартирі та справі кінець. Мені від цього точно спокійніше буде.

Її оголений силует досі перед очима. Всю ніч не міг заснути. Фантазія грала зі мною в злу гру, а вранці ні світло ні зоря я вже стояв під її дверима, але мені ніхто так і не відчинив.

На хріна я пішов від неї? Бачив коли ввімкнули світло, що вона хоче мене. Боїться, але хоче.

— Чогось вона притихла там, — не добре вимовляє друг, дивлячись на дверний проріз позаду мене.

— Змирилася?

— Ні, ця дівка не з таких, я швидше повірю, що вона стрибнула. — Підіймається. — Піду перевірю.

Мишко йде і я чую як він стукає по матовому прямокутнику у двері:

— Марто, крихітка, ти жива?

Підіймаюся. Вже й мені цікаво подивитись, як виглядає ця дика кішка.

Стілець від'їжджає убік і Михайло люто смикає на себе дверях.

— Що, злякався? — бризкає отрутою Марта.

Заглядаю в кімнату і бачу блондинку, що насупилася та зайняла улюблене крісло Миші. Забралася туди з ногами.

Як знала!

— Злякався! — грубо підтверджує друг.

— А це хто ще? — дівчина вирівнюється. Приймає належне становище і з побоюванням дивиться на мене.

Заради Бога, невже я так маю страшний? Так, я трохи на взводі через дрібне чортівня, яке залишило мене без солодкого цієї ночі. І яка зараз ігнорує мене, але не настільки ж?

Хоча… наявність двох чоловіків, особливо коли один із них зовсім не знайомий їй, наводить на сполох.

— Та, розслабся ти! — хмикає Мишко. — Це мій друг, Матвій.

— Думаю, я все ж тут третій зайвий! — тру щоку і розвертаюсь до виходу.

Натяк був зрозумілий: якщо хочеш бути з людиною — вчепить в неї руками та ногами, не залишаючи вибору. Але ця концепція нагадує мені вчинки Гусачка-Єфима. Я ж хочу слідувати іншій тактиці.
Чесно зізнатися я і сам не знаю, чого потягнувся до Миші. Напевно, всесвіт хотіла сказати, що бувають і такі ситуації коли, ну прям дуже любиш і йдеш на поводу у своїх демонів, роблячи цілковиту маячню.

І це Єфимові не підходить. Нізащо в житті не повірю, що гусачок її любить. Там виходить чиста вигода.
А Мишко нехай сам розбирається зі своїм серцем або головою, або стояком... я не збираюся більше забивати собі голову, якщо звичайно, не попросить поради.

Вийшовши на свіже повітря, підкурюю. Лізу за телефоном і трохи перебуваю у шоці тому, що не можу знайти Вету в Інстаграм. Настільки зніяковіла вчора, що сьогодні заблокувала мене?

Невже я перегнув палицю? Та ні, я наче був досить скромний у своїх бажаннях.

Мене починає капітально вибивати ця ситуація. Окрім малої, ні про що інше не можу думати. Стоїть перед очима — хоч вовком вий.

Вирішаю полегшити свої муки та поїхати до її роботи.

Усю дорогу до квіткового магазину, нервово б'ю по керму. Стискаю зубами сигарету та голосніше роблю музику, щоб хоч якось відволіктися.

Слово честі, я як прищавий підліток, який вперше «поїхав» на гарній дівчині…

Паркуюсь біля квіткової крамниці, але вийти мені не виходить. Мене зупиняє телефонний дзвінок. Повертаю до себе екран і трохи зависаю.

Сабріна.

— Все не забудеш мене? — не без іронії, але без й прелюдії я починаю. Колишня. Розлучилися ми не найкращими друзями.

— Просто я в місті й мені стало нудно, — солодким сиропом ллється мені у вуха її голосок.
Яка гидота.

— Не цікаво!

Вже хочу скинути, але Сабріна починає тараторити:

— Гаразд, я у справі дзвоню. У мене до тебе є одна пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитись. Ми можемо зустрітись?

Двері квіткового відчиняються й звідти випурхнула Вета. Побачивши мою машину, дівчина прискорюючи крок, накидає на голову капюшон. Ось дурненька, думає, я її не впізнав?

— Так. Потім передзвоню. Я зайнятий! — на автоматі відповідаю та скидаю виклик. Вилітаю з машини слідом за моєю непокірною малою у якої хрін знає що на умі.

— Вета! — кричу їй у спину.

Вона вдає, що не чує мене. Заскакує на заднє сидіння припаркованого на узбіччі таксі й машина рушає.

Якого біса?