Мала - Олекса Мун (Alexa Moon)

Вета

— Ти сьогодні як ніколи витаєш у хмарах, — Валерія забирає у мене з рук стрічку і сама перев'язує пружні стебла троянд.

Є вагомий привід для цього. І не один.
По-перше, за вікном чудова погода. Йде сніг. По-друге, сьогодні зі мною стався надзвичайний ранок. І найстрашніше, що там у його квартирі я почувала себе у своїй тарілці. А коли зрозуміла, що до чого, то хвиля паніки накрила мене.

Ми просто заснули, нічого не було. Але сам факт того, що я заснула в чужій квартирі, з чужою людиною вганяє мене в неконтрольовану тривогу.
Я надто відкрита з ним була. Це треба припинити.

— Леро, що на вашу думку любов? Вибачте за нетактовне питання, але ви довгий час одна. Ви поки що не зустріли «ту саму» людину?

— Мабуть, не зустріла… — кусає нижню губу. — Для мене кохання — бути самим собою. Не ховати почуття.

— А яке кохання краще? Коли головою чи серцем?

— Для мене краща вибухонебезпечна хімія, але ти не слухай стару діву, — сміється Валерія, — зараз я швидко зіткну тебе на криву доріжку.

— Яка стара діва, вам тільки тридцять шість, — широко посміхаюся, а коли переводжу погляд на брязкотні вхідні двері, посмішка сповзає з обличчя.

У бутик заходить юнак, ненабагато старший за мене. Він у чорному одязі. Коротко стрижений. Його куртка розстебнута. На шиї видніється чорний візерунок татуювання.

— О Боже! Це Арон, — шепоче Лера та обтрушує руки об фартух.

— Хто такий Арон?

Від цього парубка віє небезпекою. Не хотіла б я з ним зустрічатися на вулиці в темному провулку, на самоті.

— Молодший брат Янніса. Потім поясню!

Лера обходить наш робочий стіл і прямує до хлопця. Побачивши її, він не добре мружиться і прискорює крок.

— Не забувай свої брязкальця у Янніса вдома! — пхає їй щось у розкриту долоню і різко відсмикує свою руку, ніби вона прокажена. — Ользі таке не подобається.

Мені не вдається почути чим там все закінчується, тому що у дверях бутика, виникає моя власна драма. Там стоїть Єфим. Вигляд у нього поганий. Вперше його таким бачу. Він усю ніч не спав? Хвилювався, виходить? А я…

Дивлюся на Леру і вона мені киває, мовляв, на обід можеш піти раніше.

Одягаю куртку і виходжу. Єфим сухо вітається та йде до авто. На тлі білого пейзажу Порше виглядає жахливою червоною плямою. Мені стає незручно. Хочеться розвернутися та бігти в інший бік. Але я чомусь покірно йду. Наче мені на шию накинули невидимий зашморг та тягнуть уперед.

— Давай, поїмо десь? Я ще не снідав.

— Добре! — киваю та сідаю на переднє сидіння.

— Заспокоїлася? — звучить голос Єфима, а на його фоні грюкають дверцята.

— Чому я маю заспокоюватися? Це не в мене стався напад ревнощів на рівному місці.

Хоча, не на такому вже й рівному. Матвій одразу заявив свої наміри, може чоловіки відчувають подібне? Але ж я нікому не давала привід, і взагалі, до зустрічі з Матвієм я й уявити не могла, що сподобаюся комусь окрім Єфима.

— Гаразд, не будемо про це. Голова квадратна! У тебе синці під очима, ти не виспалася?

— У мене те саме питання, — повертаюся до нього.

— А ти як думаєш? — відповідає грубіше. — Істерику мені закотила й змилася. Валік на презентації був затиснутий і цей сусід ще на горизонті маячить. І насамкінець, я хочу, щоб ти перестала дурня валяти й переїхала до мене.

— Навіщо? Ти ж знаєш, що за тиждень ми посваримося, а йти мені вже не буде куди. То я не сподобаюся твоїм друзям, то ти забракуєш половину мого гардероба... А потім ще щось.

Незрозуміло від чого наважуюсь сказати про таке в голос. Слова самі течуть із мене.

— Ти гучність зменш. Була б мені байдужа, сиділа б зі своїми однолітками сімки клацала й курила, як бомж. Я з тебе людину хочу зробити, а ти руками та ногами упираєшся.

Далі слухати нестерпно. У мені вирує протест. Щоб не погіршити ситуацію, вирішую піти звідси. Добре, що ми нікуди не поїхали.

Вийти не виходить. Клацання блокування дверей б'є дзвінким ударом по голові.

— Сидіти, — гаркає Єфим. Схопивши за руку, розвертає себе. — Я ще не договорив.

Я вперше бачу його таким. Злий. В очах відвертий гнів. Страх сковує мої рухи, все тіло стає каменем. А невидимий зашморг затягнув настільки, що я зараз задихнуся.

— Відпусти мене! — шиплю. В очах починає щипати. Ні. Я не покажу йому своїх сліз.

— Без мене ти скотишся на дно. З твоїм життям ти вже балансуєш там. Ти повинна мені спасибі сказати, що я няньчусь з тобою! А замість цього поводишся як вівця! Тупа і необтесана.

Я не можу ні про що думати. Мене міцно схопила паніка. Його слова так боляче б'ють мене. Я відчуваю ці "кровоточиві рани на тілі", і його пальці здавлюють мою кисть.

Це якийсь жах, страшний сон. Це не схоже на реальність. Так ось, що він насправді думає про мене. Я ніхто? Тупа неотесана вівця?

Глухий стукіт по лобовому склу, змушує здригнутися. Пальці Єфима розтискаються, і я швидко відсмикую руку. Міцно притискаю до себе, розтираючи шкіру. По щоках повзуть сльози.

З боку водійських дверей стоїть хлопець, який щойно заходив у квітковий бутик. Арон, здається. Він наполегливо просить опустити скло, паралельно щось промовляє.

Єфим неохоче тягнеться до кнопки. Поки він відвернений, я швидко втискаю кнопку зняття блоку дверей і вилітаю з машини.

На вулиці також стоїть Лера. Вона стурбовано подивилася на мене і ледь помітно киває Арону. В подяку. Хлопець невдоволено підтискає губи та опускає голову до відкритого вікна машини Єфима.

Порше не затоновано. Напевно, вийшовши провести Арона, Лера помітила, як Єфим схопив мене.

***
Холод сирого під'їзду ніяк не допомагає прийти до тями. Мене затягує розпач, біль, що ниє. Розриває на частини.

Як таке могло статися?

Пальці неслухняні, трясуться, а щоками біжать неконтрольовані чорні доріжки. Я ламаю сигарету та викидаю собі під ноги. Застрибую на високе підвіконня, бажаючи розчинитися в цій темряві, що підступає.

Я неясно пам'ятаю день, який все майже закінчився. Перед очима стояла пелена зі сліз, з рук усе валилося. Лера спостерігаючи за мною тактовно мовчала, але ні на мить не залишала одну. Її німа підтримка допомагала залишатися на плаву.
З роботи я пішла раніше. Запевнивши, що без проблем та подій, сама, доїду додому. Так і сталося, але перед цим я заскочила до кіоску. Купивши «білу отруту», вже довгий час стою біля підвіконня між шостим й сьомим поверхом.