Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

— Забудь. Я не можу більше чекати.

Тремтячою, ослаблою рукою прибираю пасмо волосся, що прилипло до чола, повітря крізь стиснуті зуби видихаю. Алекс відкриває квадратик нетерплячим рухом.

Втратити незайманість на твердому столі — це занадто. Я не зможу розслабитись. Але виходу нема.

Чи є?

— Я б усе-таки віддала перевагу м'якому зручному ліжку, а не цьому столу, — кажу плутано і моргаю часто-часто. Очі сльозяться. Все через ці безглузді лінзи.

— Та на хріна вона тобі здалася? — не розуміє Алекс.

— Невинність краще втратити у зручній позі, а не на цьому столі! — нервово махаю рукою.

Алекс застигає. Обмацує моє обличчя довгим важким поглядом, ніби не вірить, що я правду сказала. Хмуриться. Кліпає очима. Потім різко кидає відкритий квадратик на стіл. Натягує штани. Застібає ремінь. І все це у дзвінкій тиші. Здається, я навіть чую, як ліфт десь на поверсі відчиняється.

До горла сльози підкочують. Не такої реакції я очікувала, зовсім не такої.

В одну мить із пристрасного коханця Алекс перетворився на суворого холодного чоловіка.

— Що ти робиш? — вилітає з моїх онімілих губ.

— Не знаю, що ти не поділила зі своїм колишнім, але мене до ваших розбирань приплітати не треба.

— Але ж тебе це не турбувало п'ять хвилин тому!

— Поки я не дізнався, що ти незаймана. А я з незайманими не сплю. Занадто багато мороки та не потрібної мені відповідальності. Дякую, що хоч сказала, — з їдким сарказмом випльовує він.

— Тобто, мої бажання не враховуються? Головне, щоб у тебе не було мороки? — підвищую я голос.

Зістрибую зі столу, знаходжу трусики та рваними рухами, відвернувшись, їх натягую. Очі печуть, мені боляче та прикро.

— Так, ти все правильно зрозуміла. Молодець.

Алекс посміхається. Відсторонений, далекий, він мене зараз навіть лякає.

— Йди ти до біса! — штовхаю його в плече і біжу до дверей.

Злі сльози течуть по щоках. Я ніколи себе такою приниженою не відчувала. Навіть п'ять років тому. Ліве око свербить, я тру його пальцями і випадково виймаю синю лінзу.

Чудово, буде Алексу прощальний подарунок. Він все одно на кухні і за мною не йде. Якщо вірити звукам, що доносяться звідти, він взагалі собі торф'яний віскі наливає. Або вино своє шикарне.

Заходжу у ванну та залишаю сині лінзи на раковині. Поруч із зубною щіткою та пастою. Тут він їх одразу помітить.

І з переможною усмішкою я зачиняю за собою двері. Алекс так і не пішов за мною, навіть нічого не сказав на прощання. Не в його це стилі. Мені здалося, що він змінився. Але ні, мій зведений брат, як і раніше, холодний і жорстокий мужик з ідіотськими принципами.

Уявляю, як витягнеться його обличчя, коли він зрозуміє, що у Христини були зовсім не сині очі. Адже Алекс так явно ними захоплювався. Хихикаю в долоню, викликаю таксі. І лише там, у теплому салоні автомобіля, усвідомлюю, що сталося.

Я упустила свій єдиний шанс.