Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

— Які ж вони тоді?

У нього трохи охриплий голос. Сподіваюся, це я так на нього дію. Примушую хвилюватися, пробуджую інтерес, а не лише примітивні бажання, які концентруються нижче пояса.

— У дитинстві я була допитливою дитиною. І прочитала кілька любовних романів. Так ось, там говорилося про чуттєвий вигин чоловічих губ. У тебе він такий. Вигин цей.

Я голосно втягую повітря і забираю руку. На секунду. Не можу придушити свої бажання, тому зариваю долоню у волосся Алекса. І нахиляюся, щоб провести губами по його шиї. Вдихнути концентрований аромат деревного парфуму. Розчинитись у нашій близькості.

Він важко дихає. І напружений весь, наче не звик, що його можуть чіпати, цілувати, вивчати. Алекс тільки бере, не впевнена, що він уміє віддавати. Тому дивно, що він взагалі дозволяє себе торкатися.

Я пропускаю його волосся крізь пальці, у вічі заглядаю. Машина гальмує, ми на світлофорі, мабуть. Я зовсім забула, що ми не одні, що за нами може спостерігати чужа людина. Але все це не має значення. Сьогодні я — не я зовсім, а відчайдушна дівчина, яка бажає спокусити свого коханого.

— Ти добре пахнеш, — кажу щиро.

Припадаю до Алекса і знову цілую його в шию. Потім у підборіддя. Веду носом по його щоці. Мружуся, коли він задирає поділ моєї сукні і погладжує чутливу шкіру.

— Досить компліментів. Я до них не звик, — роздратовано кидає він. Але я чомусь йому не вірю. Якби Алексу не подобалися мої слова, він би давно заткнув мені рота.

— Усе ще попереду. Ти обов'язково звикнеш до них, — запевняю його.

І губу мимоволі закусую. Тому що Алекс стискає мої сідниці. Під сукнею на мені лише мереживні стрінги, і я вперше розумію, що перебуваю у владі чоловіка.

Як би я не приндилася, мені все одно страшно.

Але так і має бути, коли втрачаєш цноту. Скільки б статей я не прочитала в інтернеті, це не має значення, адже реальність набагато складніша за будь-які навчальні тексти.

— Ти поспішаєш, — тихо кидаю я. І смикаюся на Алексі, намагаючись звільнитися трохи, натякаючи на те, щоб він прибрав свої лапищі з моїх сідниць.

Не виходить бути фатальною спокусницею. Мабуть, свою натуру не перекроїти, навіть якщо цього вимагають обставини.

Алекс піднімає ліву брову. І я відразу згадую його слова: або йду, або виконую все, що він скаже.

— Я не люблю моментально переходити до десерту. Хочу побути трохи у моменті очікування. У передчутті. Знаєш, якщо одразу накинутися на смачне червоне вино, то втратиш половину кайфу. Для початку слід його розглянути, піднести до світла, щоб всі відтінки побачити, потім збовтати трохи і понюхати. Аромат вина не одразу розкривається, ти це знав? І лише потім напій можна скуштувати. Відчути його смак кінчиком язика, насолодитися ним, роблячи маленькі ковтки.

Я жодного разу не сомельє, але колись була на дегустації вина, тому згадую все, про що мені говорив чоловік у старому поношеному костюмі.

Машина зупиняється біля шлагбауму. Водій дістає картку, сканує її, і нас пропускають на територію житлового комплексу. Все це я помічаю, тому що Алекс мене відпускає, і мені доводиться злізти з нього, повернутись на зручне, але холодне сидіння.

Невже моя промова залишила його байдужим?

Алекс виходить з автомобіля і недбало запитує:

— Ти йдеш? Чи будеш водієві про червоне вино розповідати?

Усередині все тріумфує. За кілька хвилин я опинюся в квартирі Алекса. І зовсім скоро втрачу свою невинність.