Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

— Чорт! — психую. Нерви на межі, в мені стільки емоцій різних вирує, що їм терміново потрібен вихід.

— Зовсім ти не поважаєш працю батька, — знущально коментує Олександр. Я здригаюся всім тілом, коли відчуваю його наближення.

— Твоєї думки ніхто не питав, — зло кидаю я.

— Ти не з тієї ноги встала, Міко? — невдоволено каже він.

— Ні, я просто дуже рада тебе бачити, блудний сину, — вимовляю з їдким сарказмом.

— Що ти зараз сказала? — нависає наді мною Олександр. Його очі палахкотять гнівом, я зчитую його роздратування, а всередині все тонкою кіркою льоду вкривається. Застигає. А потім у крихти розбивається.

Тому що Олександр вперше за цей вечір звертає на мене увагу. В обличчя дивиться, на відповідь якусь чекає.

Напружений, злий, гарний.

І вразливий.

Блудний син — це той, хто залишив батьківський будинок, а потім після довгих років поневірянь повернувся назад. Олександру підходить така характеристика. І він про це чудово знає. П'ять років тому він поїхав за кордон, бо був злий на свого батька. Василь Андрійович наполягав, щоб син працював у його компанії, Олександру ж будівельний бізнес ніколи не подобався. Вони через це часто сварилися, я одного разу підслухала їхню перепалку і потім довго прийти до тями не могла.

Коли між близькими людьми панує нерозуміння, це завдає мені болю. Я відчуваю фізичний дискомфорт, тому що приймаю все близько до серця.

Зараз стосунки між батьком та сином начебто налагодилися, але своєю необережною фразою я нагадала Олександру про минуле.

Він сердиться на мене, бо йому неприємно, а може, навіть соромно за свої вчинки.

— Я погарячкувала, — тихо кажу.

Ми зустрічаємось поглядами. У мене дух захоплює від того, наскільки близько Алекс знаходиться. Я можу підняти руку і торкнутися його обличчя. Відчути тління іскор на кінчиках пальців, затамувати подих — і навіть цього не помітити.

Олександр нишпорить очима на моєму обличчі і грудях, що швидко здіймаються. Я не можу розпізнати його емоції. Але параноя, моя улюблена довгоочікувана параноя радісно махає крилами.

Здається, ще секунда — і Алекс побачить у мені Христину.

— Надалі думай, перш ніж говорити, — каже холодним відстороненим голосом.

І, підхопивши тарілки з м'ясом, йде до столу, за яким ми всією сім'єю відзначатимемо мій день народження.

За хвилину повертається вітчим. Він вибачається за свою довгу відсутність і вихваляє мене за те, що я вчасно прибрала стейки.

Мама та наша домробітниця Оксана за лічені хвилини сервірують стіл. Спочатку ми збиралися відзначати мій день народження у вітальні, але я в останню хвилину передумала. На вулиці прекрасна погода, сонечко по-весняному тепле та ласкаве, а на небі жодної хмаринки не видно! Тим більше скоро захід сонця. Я люблю за ним спостерігати.

Спину та шию поколює від погляду Олександра. Що йому треба? Ніколи не помічав, а тут раптом після однієї фрази вирішив мене з усіх боків розглянути?

Чи побачив схожість з неіснуючою Христиною?

— Я зараз повернуся, — говорю рідним.

Не можу більше, мені потрібен перепочинок! Я на другий поверх забігаю і до стіни притуляюсь. Дихаю часто-часто, з надривом, голосно.

Я хочу зненавидіти Олександра! Чому у мене нічого не виходить? Адже я намагаюся.

Сходами хтось піднімається. Моє серце вже знає правильну відповідь. Я окуляри поправляю і з викликом дивлюся на зведеного брата.

— Збігаєш з власного дня народження? — посміхається він.

— Тобі здалося.

— Справді? — він вигинає ліву брову. — А що мені ще здалося?

— Звідки мені знати? — знизую плечима. Хоробрюсь.

— Я думав, ти все про мене знаєш… Христино, — знижує голос на останньому слові. І крок до мене робить. — Ти вирішила, що я сліпий і нічого не зрозумію?