Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета - Вітольд Гомбрович

ПИЯК (уражено): Труп!

Ножем проштрикнутий, кур-р-р...тка...

Хто його штрикнув?

ОДИН ІЗ ГОСТЕЙ (до Генрика):

Ваша Величносте! Він хвилину тому

Ножем себе убив!

ПИЯК: Сам себе вбив? А пощо вбив?

ГЕНРИК: Це за моїм наказом!

УСІ: Король, король!

ГЕНРИК: Але... хіба це все серйозно?

(За мить.) Підсуньте щось йому під голову.

УСІ: Король, король!

ГЕНРИК: Хто міг би в це повірити? Це тільки сон. Це навіть небувало штучно.

А він таки лежить отут,

Вона стоїть отам.

А я є тут...

(За мить.) Тепер я вже спокійно можу дати собі шлюб!

УСІ: Король, король, о, Генрик, Генрик, Генрик!

ЛАКЕЇ: Бургундське, о бургундське, о бургундське!

ГЕНРИК: Хто міг би в це повірити? Це тільки сон. Це навіть небувало штучно.

А він таки лежить отут.

Вона стоїть отам...

(Тихіше.) Тепер я підійду до неї й тут і зараз зроблю з нею, зроблю з нею все, що мені запрагнеться, як закортить мені... візьму й пошлюблю я її собі... на повну міць...

Що це я мовити хотів?

Щось мовити хотів та й призабув.

Зараз, та що ж воно... Ага! Здається, що нічого з цього не вийде, бо...

Я передумав...

(До Мані.) Пробач...

КАНЦЛЕР (углибині, над тілом Владзя): Сорочку поплямив...

БАТЬКО: Власне, життя йому ніхто уже не поверне.

МАТИ: Та він безумець, видко! Я перше думала, що він пошуткував... а потім — бачця... лежить...

ПИЯК: Та шкода слів. Каюк. По всьому.

ГЕНРИК:

О, я чудово знаю, що це неправда!

А все ж таки!..

Панове,

Дами,

Падайте навколішки, схиляйте голови,

Бо замість шлюбу... буде похорон!

КАНЦЛЕР: Похорон.

БАТЬКО: Ага, як похорон, то похорон.

ГЕНРИК: Давайте його сюди. (До Мані.) Стань біля нього. Цей труп є ділом моїх рук,

Однак це діло геть незрозуміле... Неясне.

Темне...

Сильніше воно від мене і,

Мабуть, не моє!

Шикуйтесь у процесію жалобну!

КАНЦЛЕР: Це поховальний марш!

БАТЬКО: Це поховальний марш!

ГЕНРИК:

Ні! Я ні за що тут не несу відповідальності! Не розумію власних слів!

Я не паную над своїми вчинками!

Нічого, так, нічого-пренічого я не знаю й не розумію!

І бреше той із вас, хто торохтить, що розуміє!

Нічого ви не знаєте

Так само, як і я!

Ми лиш поєднуємося між собою і постійно

В нові вкладаємося форми.

І форми ті спіднизу вгору б’ють. Цей дивний дим!

Мелодія невловна! Облудний танець! Нечітка хода!

І земський, людський храм,

В якому я служитель!

ПИЯК: В якому я служитель...

БАТЬКО (лагідно): Геню...

МАТИ (лагідно): Геню...

ГЕНРИК:

І я невинуватий.

Я свідчу вам, що, мов дитя, безвинний, нічого я не скоїв і не знаю ні про що.

І тут ніхто і ні за що не може

Нести́ відповідальність! Відповідальності немає взагалі!

Якщо таки є труп, то мусить бути похорон, а як мусить бути похорон, нехай четвірко з вас стають побіля нього, щоби підняти його вгору на відповідний знак...

Ні, не існує жодної відповідальності,

Однак ми мусимо владнати всі Формальності...

Четверо Вельмож стають біля Владзя.

Однак якщо четвірко з вас там стали, біля нього, нехай четвірко з вас тут стануть, біля мене.

Він і я... Четвірко і четвірко. Там і тут...

МАТИ: Дитя моє, ти так не переймайся, Генричку, облиш усе це, преці я матір’ю твоєю є. Хіба ти вже не можеш звично говорити? Звично мене поцілувати?

ГЕНРИК:

Таж ні, на жаль. Ніхто ні з ким не може звично говорити.

І ти даремно із себе вириваєшся до мене, а я до тебе із себе рвуся.

Марно я хотів би вирватись із себе до вас.

Так, я ув’язнений...

Ув’язнений, нехай невинуватий...

А шо це я хотів сказати, га?

Коли отак я тут стою

І мовлю...

Нехай же ваші руки

Мене... цей-во... торкнуться...

Вартівники, які стоять позаду нього, кладуть йому руки на плечі.

Зараз.

Це ще не все.

Якщо мене схопили тут, нехай ген-ген отам, удалині знесеться чин мій.

Піднімають тіло Владзя.

І нехай вас зрушить з місця ваш поховальний марш!

Хода.

Завіса

1946

Оперета

Дійові особи:

МОДЕЛЬЄР ФІОР

КНЯЗЬ ГІМАЛАЙ

КНЯГИНЯ ГІМАЛАЙ

ГРАФ ШАРМ

БАРОН ФІРУЛЕТ

АЛЬБЕРТИНКА

БАТЬКИ АЛЬБЕРТИНКИ

ЗЛОДЮЖКИ

ПРЕЛАТ

ПАТРОН

ГЕНЕРАЛ

МАРКІЗА

ПРОФЕСОР

ГРАФ ГУФНАҐЕ́ЛЬ

ЛАКЕЙ ВЛАДИСЛАВ

ЛАКЕЇ. ГОСТІ

Коментар

Текст сучасної п’єси дедалі менше надається до читання. Чимраз більше скидається на партитуру, яка починає оживати лише на сцені, у грі, у виставі.

А ця ОПЕРЕТА складна для прочитання ще й з іншого приводу. Мене завжди захоплювала форма оперети, одна з найвдячніших, як на мене, із тих, що зародились у театрі. Наскільки опера є чимось млявим, безжально відданим на поталу претензійності, настільки оперета — в її божественному ідіотизмі, у блаженному склерозі, в її чудесному окриленні — завдяки співу, танцю, жесту, масці є для мене театром досконалим і досконало театральним. Нічого дивного, що я зрештою піддався цій спокусі...

Але... ну як тут наповнити маріонеткову порожнечу оперети глибокою драмою? Коли, як відомо, робота митця є одвічним поєднанням суперечностей, протилежностей — якщо ж я взявся до такої легковажної форми, то заради того, щоб опорядити й доповнити її серйозністю та болем. З одного боку, ця оперета, одначе, має бути від початку до кінця лиш оперетою, непорушною та суверенною в її опереткових елементах, а з іншого — вона все ж таки мусить стати патетичною драмою людства. Ніхто не повірив би, як багато зусиль поглинула драматургічна організація отакої дурнички. Замкнути в опереті певну пристрасть, певну драму, певний пафос, не порушуючи її святої глупоти — ось де чималий клопіт.

Монументальний оперетковий ідіотизм, який ходить укупочці з монументальним історичним пафосом, — ось маска оперети, за якою кривавить сміховинним болем викривлене обличчя людства; це була б, мабуть, найліпша інсценізація оперети в театрі. А ще в уяві читачів.

Дія

Акт І — Напередодні Першої світової війни, приблизно 1910 року.

Пересичений гультіпака і світський лев граф Шарм, син князя Гімалая замислив спокусити Альбертинку, дівчинку-картинку. Проте як зав’язати знайомство з Альбертинкою, «якщо його їй не відрекомендували»? Шарм вигадав таку інтригу: він умисне приведе злодюжку, юного шибеника й пустуна, а той підкрадеться до Альбертинки, поки вона спить на лавці, і щось поцупить... портмонетку, медальйон... Тоді Шарм упіймає злодюжку і зможе без порушення savoir-vivre[8] відрекомендуватися цій дівчинці-картинці.

Однак що це?! Альбертинка відчула крізь сон злодюжчину руку, і її занурив у мрії аж ніяк не злодійський дотик, а любовний... який добирався не до медальйона, а до її