Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета - Вітольд Гомбрович
ГОСТІ (танцюючи):
Це кадриль придворна, ох і ах!
Хай живе до скону наш монарх!
Припиняють танцювати. Заходять Лакеї з пляшками на тацях.
ЛАКЕЇ: Бургундське! Токайське! Портвейн! Малага!
ГЕНРИК (про Гостей): Яке пияцтво в їхніх рисах! Яка неоковирність в отих носах і животах, розгнузданість у лисинах!
О розперезаний оркестре, грай
Під час мого обряду шлюбного!
Бо це мені сприяє безугавно.
ЛАКЕЇ: Бургундське. Токайське. Портвейн. Малага.
ГЕНРИК: Де моя наречена?
КАНЦЛЕР: Отам, уже надходить разом з дівчатами, заквітчаними білим цвітом.
ГЕНРИК: Нехай наблизиться до мене і всміхнеться, й потупить очі, уклін мені складаючи. А я схиляюсь і ніжно її обіймаю, не дозволяю стати їй навколішки, а заразом всміхаюся до неї усмішкою давнішніх літ.
Маня і Генрик виконують це.
КАНЦЛЕР (збоку): Ваша Величносте, все чути.
ГЕНРИК (голосно): А саме так і треба, щоб нас чули. Ми не кохаємося — ми творимо кохання між собою... (До Мані.) Чому ти не всміхнешся? Всміхнись до мене, як давним-давно, коли ніхто не ґвалтував тебе і ти ще не курвила курвою у шинкаря, ти втямила?
Бо якщо ні, ти можеш відгребти. І вбік не зиркай, не шукай очима тут нікого, адже ти знаєш, що я ревную тебе до Владзя. (До Канцлера.) Умисно все це голосно кажу, приховувати щось не варто, все відверто. Диви, як гарно вона всміхнулася! Ця усмішка зродила безліч спогадів і зворушила мене до... до них...
О найдорожча, якби твій світлий усміх
Від них відбився і відкотився б
Стократною до мене хвилею...
Довірся мені, люба, і не бійся, знай, що я
Заповню порожнечу мого серця
і знов тебе кохатиму,
Як був колись кохав.
Нехай вона потисне нишком мою руку. Добре. А що тепер? А що тепер, о лорде-камергере, що нам робити, аби це збіговисько стало нормальним придворним прийняттям?
КАМЕРГЕР (сповіщає):
Коло.
Коло.
Коло.
ЛАКЕЇ: Портвейн!
Гості утворюють коло.
КАМЕРГЕР: Дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте: тут найгучніші прізвища, великі капітали, високі гідності, сам цвіт, сама еліта, лишень вершки, і всі тут тільки й снять, всі тільки й марять про честь поцілувати твою руку, о монарше! Я маю честь! Я маю гонор! Я маю честь представити Твоїй Величності славетного поета — Поля Валері, беззаперечну гордість і славу людства... а от іще Райнер-Марія Рільке, він також гордість і слава людства, яке я був згадав. Обидва геніальні й вікопомні! Боже́ственні!
ГЕНРИК: Нехай уклоняться мені. (До Мані.) Оприся на моє плече.
Чому оті старигані одне одному кланяються, а не мені?!
От я напхаюся і вишкварчу їм тельбухи! Хто тут собі дозволив шуткувати?
Тут жарти вбік!
КАМЕРГЕР: Хвилиночку, Твоя Величносте, даруй, Твоя Величносте... Поки вони складуть Тобі уклін, мусять взаємним привітанням утвердитись у величі своїй.
ГЕНРИК: У того наче ниркова хвороба. Як це? Вони розкланюються одне з одним?
КАМЕРГЕР: Тут річ у тому, що глибину і велич цих поетів незрівнянних унаслідок, властиво, величі та глибини ніхто не в змозі вповні оцінити — лише вони самі. Бо решта є дрібнішими поетами, і неспроможні ані осягнути, ні оцінити, ані збагнути теж. Тому вони взаємними уклонами вшановують навзаєм велич одне одного, аби перегодя її покласти до ніг Величності Твоєї.
Поети кланяються Генрикові.
КАНЦЛЕР: Ой, лихо, лихо...
ГЕНРИК: Гаразд. Я вже ввібрав у себе славу цих двох лютністів, у меланхолії погрузлих. Надалі помпувати! А хто отой патлатий псих?
КАМЕРГЕР: Це піаніст.
ГЕНРИК: Чому ці психопатки мечуться отам, балушать очі та хапаються за бюсти, які зав’яли без натхнення?
КАМЕРГЕР: Актори, віртуози й співаки спричинюють у дам такі судоми.
ГЕНРИК: О, саме таких вторинних богів мені потрібно. Ти накажи, щоб він уклоном напомпував мене своєю божестве́нністю. А цьому типові уже недовго жити — він сухотник. Такі тендітні пальці... Ну а та баберя? Чому їй кухар підставляє ослінчик до молитви?
КАНЦЛЕР: Ой, лихо-лихо...
КАМЕРГЕР: Дозволь, Ваша Величносте... даруй, Ваша Величносте... тут річ у тому, що княгиня, як ти вже волив зауважити, досить вульгарною сама собою є. Їй так кортить навколішки упасти перед Вельможністю твоєю, проте її коліна...
ГЕНРИК (задираючи їй спідницю): Коровисті, еге ж...направду...
КАМЕРГЕР: Так, але вона служницю має, і та служниця вшанує її коліна, поки вони складуть пошану Твоїй Величності.
ГЕНРИК: А я волів би, як по правді, колінця цієї дівчинки.
ЛАКЕЙ (частує): Бургундське!
КАМЕРГЕР: Та ні, цього не може бути! Це її служниця!
КАНЦЛЕР: Її служниця. Служить їй.
ГЕНРИК (до Дами): Як тебе звати?
ДАМА: Клотильда.
ГЕНРИК: І з чого ти здихаєш, тобто, перепрошую, і з чого ти живеш?
ДАМА: Із ренти.
ГЕНРИК: Чим ти займаєшся?
ДАМА: Загальним виснаженням свого організму.
ГЕНРИК: Навіщо ти живеш?
ДАМА: Щоб насолоджуватися всезагальною повагою.
ГЕНРИК: Яка ж прекрасна ця богиня. Вівтар, обвішаний коштовностями й окурений служницею цією. Нехай навколішки впаде переді мною на цей ослінчик, а служниця хай поцілує їй п’яту. Напомпувати мене! О, як свербить! Клятий свербіж. Почухай мене, камергере, під лівою лопаткою.
КАМЕРГЕР: Отут?
ГЕНРИК: Ні-ні, лівіше, вище.
КАМЕРГЕР: Тут?
ГЕНРИК: Ні-ні, правіше. Та однаково. О, як мені це дошкуляє...
КАМЕРГЕР (фамільярно): Ах, дошкуляє тобі?
КАНЦЛЕР (цікаво): Гм, дошкуляє тобі?
ГЕНРИК: Нічого, це нічого. Це потішно навіть. Де батько? Привести сюди батька мого колишнього разом із колишньою світлої пам’яті моєю матір’ю. Ми зараз розпочнемо. (До Мані.) Ти сти́сни мої пальці, а я твої стисну... А як тут порожньо. Мені здається, що нікого тут немає.
Я сам-один.
І ще з тобою.
МАНЯ: Я так тебе кохаю...
ГЕНРИК: Кажи це, так, кажи це голосно і щоби всі-всі-всі почули. (До Канцлера.) Де батько? І пияка теж привести!
КАНЦЛЕР (механічно): Зараз батько буде.
ГЕНРИК (механічно): Чому немає батька?
КАНЦЛЕР (так само): Зараз батько буде.
ГЕНРИК (так само): Як буде, нехай буде.
КАНЦЛЕР (так само): Та бути то він буде батько зараз.
Харцизяки приносять Батька і Матір, а також Пияка, і жбурляють їх до ніг Генрика.
ГЕНРИК: І що?
КАНЦЛЕР: Нічого.
ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого.
ГЕНРИК: Нічого.
Мотлох, перед яким я колінкував ще вчора (штовхає батьків ногою).
Хіба я знаю...
Я з’їв би щось...
Сідає на Батька верхи.
БАТЬКО: Я теж щось з’їв би.
МАТИ: І я.
ГЕНРИК: Але тут наразі нічого їстівного.
МАТИ: Нічого, то й нічого.
БАТЬКО: А
