Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета - Вітольд Гомбрович

ГОСТІ (танцюючи):

Це кадриль придворна, ох і ах!

Хай живе до скону наш монарх!

Припиняють танцювати. Заходять Лакеї з пляшками на тацях.

ЛАКЕЇ: Бургундське! Токайське! Портвейн! Малага!

ГЕНРИК (про Гостей): Яке пияцтво в їхніх рисах! Яка неоковирність в отих носах і животах, розгнузданість у лисинах!

О розперезаний оркестре, грай

Під час мого обряду шлюбного!

Бо це мені сприяє безугавно.

ЛАКЕЇ: Бургундське. Токайське. Портвейн. Малага.

ГЕНРИК: Де моя наречена?

КАНЦЛЕР: Отам, уже надходить разом з дівчатами, заквітчаними білим цвітом.

ГЕНРИК: Нехай наблизиться до мене і всміхнеться, й потупить очі, уклін мені складаючи. А я схиляюсь і ніжно її обіймаю, не дозволяю стати їй навколішки, а заразом всміхаюся до неї усмішкою давнішніх літ.

Маня і Генрик виконують це.

КАНЦЛЕР (збоку): Ваша Величносте, все чути.

ГЕНРИК (голосно): А саме так і треба, щоб нас чули. Ми не кохаємося — ми творимо кохання між собою... (До Мані.) Чому ти не всміхнешся? Всміхнись до мене, як давним-давно, коли ніхто не ґвалтував тебе і ти ще не курвила курвою у шинкаря, ти втямила?

Бо якщо ні, ти можеш відгребти. І вбік не зиркай, не шукай очима тут нікого, адже ти знаєш, що я ревную тебе до Владзя. (До Канцлера.) Умисно все це голосно кажу, приховувати щось не варто, все відверто. Диви, як гарно вона всміхнулася! Ця усмішка зродила безліч спогадів і зворушила мене до... до них...

О найдорожча, якби твій світлий усміх

Від них відбився і відкотився б

Стократною до мене хвилею...

Довірся мені, люба, і не бійся, знай, що я

Заповню порожнечу мого серця

і знов тебе кохатиму,

Як був колись кохав.

Нехай вона потисне нишком мою руку. Добре. А що тепер? А що тепер, о лорде-камергере, що нам робити, аби це збіговисько стало нормальним придворним прийняттям?

КАМЕРГЕР (сповіщає):

Коло.

Коло.

Коло.

ЛАКЕЇ: Портвейн!

Гості утворюють коло.

КАМЕРГЕР: Дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте: тут найгучніші прізвища, великі капітали, високі гідності, сам цвіт, сама еліта, лишень вершки, і всі тут тільки й снять, всі тільки й марять про честь поцілувати твою руку, о монарше! Я маю честь! Я маю гонор! Я маю честь представити Твоїй Величності славетного поета — Поля Валері, беззаперечну гордість і славу людства... а от іще Райнер-Марія Рільке, він також гордість і слава людства, яке я був згадав. Обидва геніальні й вікопомні! Боже́ственні!

ГЕНРИК: Нехай уклоняться мені. (До Мані.) Оприся на моє плече.

Чому оті старигані одне одному кланяються, а не мені?!

От я напхаюся і вишкварчу їм тельбухи! Хто тут собі дозволив шуткувати?

Тут жарти вбік!

КАМЕРГЕР: Хвилиночку, Твоя Величносте, даруй, Твоя Величносте... Поки вони складуть Тобі уклін, мусять взаємним привітанням утвердитись у величі своїй.

ГЕНРИК: У того наче ниркова хвороба. Як це? Вони розкланюються одне з одним?

КАМЕРГЕР: Тут річ у тому, що глибину і велич цих поетів незрівнянних унаслідок, властиво, величі та глибини ніхто не в змозі вповні оцінити — лише вони самі. Бо решта є дрібнішими поетами, і неспроможні ані осягнути, ні оцінити, ані збагнути теж. Тому вони взаємними уклонами вшановують навзаєм велич одне одного, аби перегодя її покласти до ніг Величності Твоєї.

Поети кланяються Генрикові.

КАНЦЛЕР: Ой, лихо, лихо...

ГЕНРИК: Гаразд. Я вже ввібрав у себе славу цих двох лютністів, у меланхолії погрузлих. Надалі помпувати! А хто отой патлатий псих?

КАМЕРГЕР: Це піаніст.

ГЕНРИК: Чому ці психопатки мечуться отам, балушать очі та хапаються за бюсти, які зав’яли без натхнення?

КАМЕРГЕР: Актори, віртуози й співаки спричинюють у дам такі судоми.

ГЕНРИК: О, саме таких вторинних богів мені потрібно. Ти накажи, щоб він уклоном напомпував мене своєю божестве́нністю. А цьому типові уже недовго жити — він сухотник. Такі тендітні пальці... Ну а та баберя? Чому їй кухар підставляє ослінчик до молитви?

КАНЦЛЕР: Ой, лихо-лихо...

КАМЕРГЕР: Дозволь, Ваша Величносте... даруй, Ваша Величносте... тут річ у тому, що княгиня, як ти вже волив зауважити, досить вульгарною сама собою є. Їй так кортить навколішки упасти перед Вельможністю твоєю, проте її коліна...

ГЕНРИК (задираючи їй спідницю): Коровисті, еге ж...направду...

КАМЕРГЕР: Так, але вона служницю має, і та служниця вшанує її коліна, поки вони складуть пошану Твоїй Величності.

ГЕНРИК: А я волів би, як по правді, колінця цієї дівчинки.

ЛАКЕЙ (частує): Бургундське!

КАМЕРГЕР: Та ні, цього не може бути! Це її служниця!

КАНЦЛЕР: Її служниця. Служить їй.

ГЕНРИК (до Дами): Як тебе звати?

ДАМА: Клотильда.

ГЕНРИК: І з чого ти здихаєш, тобто, перепрошую, і з чого ти живеш?

ДАМА: Із ренти.

ГЕНРИК: Чим ти займаєшся?

ДАМА: Загальним виснаженням свого організму.

ГЕНРИК: Навіщо ти живеш?

ДАМА: Щоб насолоджуватися всезагальною повагою.

ГЕНРИК: Яка ж прекрасна ця богиня. Вівтар, обвішаний коштовностями й окурений служницею цією. Нехай навколішки впаде переді мною на цей ослінчик, а служниця хай поцілує їй п’яту. Напомпувати мене! О, як свербить! Клятий свербіж. Почухай мене, камергере, під лівою лопаткою.

КАМЕРГЕР: Отут?

ГЕНРИК: Ні-ні, лівіше, вище.

КАМЕРГЕР: Тут?

ГЕНРИК: Ні-ні, правіше. Та однаково. О, як мені це дошкуляє...

КАМЕРГЕР (фамільярно): Ах, дошкуляє тобі?

КАНЦЛЕР (цікаво): Гм, дошкуляє тобі?

ГЕНРИК: Нічого, це нічого. Це потішно навіть. Де батько? Привести сюди батька мого колишнього разом із колишньою світлої пам’яті моєю матір’ю. Ми зараз розпочнемо. (До Мані.) Ти сти́сни мої пальці, а я твої стисну... А як тут порожньо. Мені здається, що нікого тут немає.

Я сам-один.

І ще з тобою.

МАНЯ: Я так тебе кохаю...

ГЕНРИК: Кажи це, так, кажи це голосно і щоби всі-всі-всі почули. (До Канцлера.) Де батько? І пияка теж привести!

КАНЦЛЕР (механічно): Зараз батько буде.

ГЕНРИК (механічно): Чому немає батька?

КАНЦЛЕР (так само): Зараз батько буде.

ГЕНРИК (так само): Як буде, нехай буде.

КАНЦЛЕР (так само): Та бути то він буде батько зараз.

Харцизяки приносять Батька і Матір, а також Пияка, і жбурляють їх до ніг Генрика.

ГЕНРИК: І що?

КАНЦЛЕР: Нічого.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого.

ГЕНРИК: Нічого.

Мотлох, перед яким я колінкував ще вчора (штовхає батьків ногою).

Хіба я знаю...

Я з’їв би щось...

Сідає на Батька верхи.

БАТЬКО: Я теж щось з’їв би.

МАТИ: І я.

ГЕНРИК: Але тут наразі нічого їстівного.

МАТИ: Нічого, то й нічого.

БАТЬКО: А