Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета - Вітольд Гомбрович
ВЛАДЗЬО: Так.
ГЕНРИК: Які ж нестерпні ці драпірування. Для мене незбагненно, що цей палац такий занедбаний і так халтурно склепаний. Тут гибель челяді, а всюди бруд. Я мушу лад навести. Нічого не кажи!
Ще я говорю.
А що ти про мене думаєш?
ВЛАДЗЬО: Я думаю, ти хворий.
ГЕНРИК: Я дещо поясню тобі — наскільки це можливо. Від миті, коли я вплутався у це, хитаюся між полюсами: відповідальністю і безвідповідальністю, фальшем і правдою. З одного боку, знаю: все, що тут діється, геть несерйозне, штучне, безвідповідальне, чортзна-яке... А з другого — сприймаю все це дуже серйозно і відчуваю, що несу за все повну відповідальність.
Не можу стриматися від штучних реплік. А заразом мені здається, що всі ці репліки менш штучні, аніж суща простота.
Я знаю, що насправді не король.
А таки чуюсь королем.
Щомиті граюсь, мов дитя,
Проте водночас знаю: ця забава не аж така невинна, як може здатися. Так почуваюсь, мовби щось удаючи, насправді це «щось» викликаю, і наче кожним словом і діянням щось створюю і заклинаю щось... це щось потужніше від мене! І що ти думаєш про це?
ВЛАДЗЬО: Це все доволі загадково.
ГЕНРИК: Так, але сам ти часом так поводишся, начебто знаєш щось про це — й так само інші... Що вам відомо? І чи відомо більше, ніж мені, чи менше?
Ні, я не псих. Натомість я людина геть твереза й новочасна. Чому я, власне, хочу взяти з нею шлюб? Бо хочу мати її такою, як давніше, — бо знаю й цілковиту певність маю, що як візьму її без шлюбу, це буде не давніша наречена, а шльондра, курва скурвлена...
Волію, щоби шлюб, який я дам собі і їй, направду був святим. Хіба ця думка є містичною? Шаленою? Хіба не можу я здобутись на якесь святе діяння? Про що тут мова мовиться в інстанції останній? Про інших. Якщо всі інші схвалять святість цього акту, він стане істинно святим — святим для них. Якщо її вважатимуть незайманою і шанованою королевою, вона направду стане королевою — для них. Ну а якщо для них, для мене теж.
ВЛАДЗЬО: Так, ти тверезо мислиш, але справляєш дивне враження.
ГЕНРИК: Стривай. Бач, я не в змозі викреслити з її минулого те... що вона в корчмі курвила... з пияками. Але якщо я змушу всіх, з собою включно, узяти той високий шлюб, який освятить моє кохання і її дівочу честь, узяти за монету чисту — він стане чистою монетою. Бо все розв’язується між людей! Усе з людей!
Ну а тепер послухай.
Лише уважно: як ти знаєш, я за мить
Вчиню цей акт...
Мені потрібні сили,
А ти ослаблюєш мене...
ВЛАДЗЬО: Ага.
ГЕНРИК: Я поясню тобі план дій. Цей план дуже простий, холоднокровний навіть. Я наказав усіх зібрати на бал придворний.
А на балу ми поглядами, усмішками, пестощами та іншими маноріями
Витворюватимемо між собою кохання безмір.
Ми витворимо між собою кохання, чистоту і вірність... все, як колись між нас було.
А воднораз я змушу цю придворну банду за допомогою безперебійної шани й обожнювання напомпувати мене божестве́нністю — тоді я з чистим серцем дам шлюб собі і їй,
Який усе легалізує і освятить... Що в цьому дивного? Нічого.
Ні, нічого.
Нічого. Просто зрозумій, що спершу я мушу здолати те, що поміж вами твориться... і що мене ослаблює...
Я потребую сили,
А ти її у мене відбираєш...
Отож скажу тепер тобі
Щось досить несподіване:
Ти мусиш вбити себе сам — і то з єдиної причини, що я так наказав. І що мені так багнеться...
ВЛАДЗЬО: Оце так пропозиція!
ГЕНРИК: Я знаю, що це трохи... по-дурному... Гадаєш, я не паленію з сорому? Це все жахливо штучно.
Але я кажу це так... на пробу... Мені цікаво, як це прозвучить — ти розумієш?
Звісно,
Це несерйозно.
Та хто б серйозно щось таке сприймав!
Ідеться лиш про те, щоби почути власний голос. І я хотів би ще почути, як пролунає те, що скажеш ти. Отож, будь ласка: голову схили і злегка руки й ноги надігни, скоцюбся трішки і скажи: «Якщо ти волиш, Генрику, то так, я з радістю».
ВЛАДЗЬО: Я не актор.
ГЕНРИК: Ти просто уяви, що вчиш напам’ять вірша.
ВЛАДЗЬО: Не хочу уявляти.
ГЕНРИК: Ти уяви, що ти служитель культу і вимовляєш формулу якогось замовляння.
ВЛАДЗЬО: Не хочу я нічого уявляти.
ГЕНРИК: Чи не гадаєш, що за кілька тисяч років люди балакатимуть між собою цілком інакше, ніж ми тепер?
ВЛАДЗЬО: Усе можливе.
ГЕНРИК: І що гутірки їхні будуть устократ багатшими? Чимало є таких мелодій, яких шукати дарма в нашому пісеннику. То що ти втратиш, як вимовиш такі слова на пробу? І голову схили.
ВЛАДЗЬО: Який тобі пожиток з того, що я це продекламую? Слова ніколи не стануть фактом.
ГЕНРИК: Певно, що ні. Ні-ні, не думай, що я вірю в якісь магічні замовляння. Я ж новочасний розум. Та чим тобі завадить мовити... й дізнатись, як ти почуєшся з цією реплікою. Я хочу, щоб ти скуштував, посмакував себе самого з цими словами на устах, з отими висловами... щоб ти досвідчив, як воно є...
Це навіть до якоїсь міри науково. Адже слова вивільнюють у нас якісь психічні стани... формують нас... і сутності між нами творять... Якщо ти мовиш щось таке... дивацьке... я й сам скажу щось вдвоє чудернацькіше, і так, підтримуючи одне одного, ми зможемо зайти далеко... Ну-ну, Владзю, бач, це не так складно чи безглуздо, як здається. Удвох усе заввиграшки. А зрештою,
Чого тебе турбує щось там ненормальне,
Якщо нормальний ти!
ВЛАДЗЬО: Урешті-решт, якщо тобі так треба...
ГЕНРИК: Стривай-стривай, отут стань, біля мене. Ніхто ж не бачить? Крізь замкову шпарку не видно нас. Це поміж нами. Тьху, яка тут тиша. Наче дрібниця, а все ж людина чується не при собі. Сідай. Ні, ліпше стань отут, біля цього стільця і голову схили.
І руки опусти. А я тепер до тебе
Підходжу, стаю опліч і старшу
Свою руку на твій молодший карк кладу. Бр-р-р, холодно! Це ж морозно, еге ж? Це я торкаюся до тебе...
МІЙ ЛЮБИЙ ВЛАДЗЮ... Ні-ні, це зайве... передслово непотрібне... ТИ МУСИШ ВБИТИ СЕБЕ, БО МЕНІ ТАК ЗАМАНУЛОСЯ. Відповідай
