Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

— А чом би й ні? Це ж правда, а я повинна говорити лише правдиві речі. Я не надто щаслива від того, що мушу сидіти на дієті з мух та кузьок, але така вже моя природа. Всякий павук мусить шукати собі такий чи такий пожиток. Так уже сталося, що я — мастачка плести пастки. Для мене це так природно: плести павутини й ловити в них мух та інших комах. Мастачкою плести пастки була моя мати, а перед нею — і її мати. Вся моя родина — ловці, споконвіків ловці. Бо й тисячі тисяч років тому ми, павуки, будували пастки й чигали в засідках на мух і кузьок.

— Тяжкий спадок, що й казати, — понуро промимрив Вілбер. Сумно було йому, що його новий друг виявився таким кровожерним хижаком.

— Та вже ж не легкий, — погодилася Шарлотта. — Але що я можу вдіяти? Не знаю, як то перший павук (чи перша павучиха) у ті прадавні дні новонародженого світу придумав отаку чудасію — виплести павутину, але він це придумав, і з біса розумна це була ідея! І відтоді всім нам, павукам, доводиться вдаватися до однієї й тієї самої витівки. Непогана, взагалі, вигадка, бо раз у раз спрацьовує і всіх нас годує.

— Але це жорстоко! — не здавався Вілбер, відстоюючи свою думку.

— Ну, знаєш, кому б і говорити про це, тільки не тобі, — заперечила Шарлотта. — Бо тобі приносять готову їжу — ціле відро пійла. А мене не годує ніхто. Свій пожиток я маю добувати собі сама. Я виживаю завдяки власному розумові. Мушу бути тямковитою і розумною, бо інакше здохну з голоду. Я маю все продумувати й ловити те, що можу зловити: що попадеться, те й моє. І так воно складається, мій друже, що попадаються мені саме комахи: мухи та кузьки. Навіть більше! — провадила Шарлотта, вимахуючи передньою лапкою. — Невже тобі невтямки, що, коли б я не ловила та не споживала комах, вони б так розмножилися, так розплодилися, що знищили б, стерли б усе з лиця землі?

— Справді? — здивувався підсвинок. — Не хотів би я, щоб таке скоїлось! Можливо, зрештою, твоя павутина — корисний для всіх винахід…

А гуска дослухалася до цієї розмови й тихенько сама собі хихотіла. «Вілбер багато чого ще не знає про життя, — подумала вона. — Він і справді зовсім іще невинне порося, поросятко-невиннятко. Бо не знає навіть, що має статися з ним перед Різдвом! Не підозрює, що пан Цукерман і Лерві змовляються, щоб його заколоти!» І гуска трохи підвелася й підправила дзьобом яйця, аби всі вони отримували досить тепла від її тіла та м'якого пір'я.

Шарлотта спокійно нахилилася над мухою, готуючись її спожити. А Вілбер ліг на землю й заплющив очі. Він був стомлений — від неспокійної ночі та незнаного досі хвилювання: вперше у житті знайти собі друга! Леґіт доніс дух конюшини — солодкі пахощі світу що простерся поза його загорожею. «Ну — подумав він, — принаймні я знайшов собі друга! Але що за чудна дружба випала мені! Шарлотта люта, жорстока, підступна, кровожерна — а я ж не люблю таких рис! Як мені зуміти вподобати її? Хай навіть вона і гарненька, і, звісно, розумна?»

Вілбер страждав — але то він просто переживав сумніви та побоювання, без яких рідко обходиться нове знайомство. Мине якийсь час, і цей підсвинок переконається, як він помилявся щодо Шарлотти. Під її трохи зухвалою та жорстокою зовнішністю крилося добре серце, і так мало статися, що вона до самого кінця зуміє лишитися щирим, вірним йому другом.

Перші дні літа на фермі — це найщасливіші, найгарніші дні у всьому році. Цвітуть бузки, напахчуючи повітря своїм солодким духом, а тоді в'януть. У цей же час зацвітають і яблуні, приваблюючи бажаних гостей — бджіл. Дні стають такі теплі та лагідні. Закінчується навчання у школі, й у дітей з'являється час на те, щоб бавитися досхочу та ловити пстругів у струмку. Не раз і не два Евері приносив додому в кишені пструга, теплого й затихлого: якраз добре кинути його на сковорідку й засмажити до вечері.

Тепер, коли скінчилася школа, Ферн бігала до дядечкової скотарні чи не кожен Божий день. Сідала на свій стільчик і нищечком собі сиділа. Тварини мали її за свою. Ягнята спокійнісінько лежали біля її ніг.

Туди, ближче до першого липня, пан Цукерман запрягав коней до косарки, вилазив на високе сидіння і їхав у поле. До самого полудня чути було торохкотіння машини, що робила коло за колом, лишаючи за собою довгі зелені покоси. Наступного дня, якщо не насувала гроза, всі робочі руки, які тільки були на фермі, згрібали сіно й викидали на воза. А потім сіно везли до скотарні, й Ферн з Евері сиділи на сіні високо вгорі. Потім сіно, тепле й духмяне, витягували на високе горище, й тоді вся скотарня, здавалося, була застелена чудовою ковдрою з тимофіївки та конюшини. І яка то втіха — стрибати в те сіно! А ховатися в ньому… Іноді Евері знаходив у сіні невеличкого вужа — й додавав його до колекції всякої всячини, зібраної в його кишенях.

Початок літа — найсвятковіша пора для птахів. У полях, довкола будинку у скотарні, в лісі, на болоті — повсюди сама тобі любов, та пісні, та гніздечка, та яєчка. З узлісся білогорлий горобець (чи не з самого Бостона прилетів) так уже цвірінчить-вицвірінькує. На яблуневій гілці чаєчка вихитується й, помахуючи хвостом, виспівує: «Фібі! Фі-біі!» Співочий горобець, добре знаючи, яке життя коротке й прекрасне, мовби промовляє: «Люба-люба-люба інтерлюдія! Люба-люба-люба інтерлюдія!» А спробуйте лишень поткнутися до скотарні, так зразу ластівки й спікірують до вас зі своїх гнізд, так і почнуть сварити: «Ці-ві? Чі-ві? Це ви? Чого ви?» Бояться, щоб діток їхніх не скривдили.

Раннього літа діткам є що і попоїсти, й попити, і посмоктати, й пожувати. Стебла кульбаби повні білого, мов молоко, соку, конюшинові голівки повні нектару, а холодильник удома напхом напханий всілякими