Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт
— Гo-ме-ре! — зарепетувала господиня. — Свиня на волі! Лерві! Свиня вискочила! Гомере! Лерві! Свиня вискочила! ієн там, під яблунею.
«А це вже починається моя біда, — подумав Вілбер. — Ой, будуть мені непереливки!»
Гуска, зачувши той лемент, і собі заґелґотала.
— Біжи-біжи-біжи удалину! Прямуй до лісу, до лісу! — закричала вона Вілберові. — У лісі вони тебе ніколи-ніколи-ніколи не спіймають.
Зачувши галас, зі скотарні вибіг пес — кокер-спанієль — і собі приєднався до гонитви. Пан Цукерман почув дружинині крики і вийшов з машинної повітки, де лагодив якийсь інструмент Почув хазяйчині заклики і наймит Лерві й надбіг з аспарагусової грядки, яку саме прополював. Усі тепер ішли на Вілбера, а сам він не знав, що йому діяти. Ліс, як здавалося йому, стояв задалеко, та й не бував він там ніколи і де певність, чи припадуть йому до вподоби незнані хащі?
— Заходь ззаду, Лерві, — повчав пан Цукерман, — і жени його до скотарні! Та не налякай його, щоб не помчав, як оглашенний. А я піду принесу відро пійла.
Вість про Вілберову втечу вмить поширилася серед тварин ферми. Бо щоразу, коли будь-хто з них виривався на волю, вся решта дуже цим переймалася. Гуска крикнула найближчій корові, що Вілбер вискочив на волю, і за мить про це знали вже усі корови. Тоді котрась із корів поділилася новиною з котроюсь вівцею, і вмить усі вівці довідалися про це. Ягнята почули це від своїх матерів. Коні, які стояли у стійлах, понасторочували вуха, зачувши гусчине ґелґотання, і за мить уже й коні втямили, що сталося.
— Вілбер утік! — сказали вони.
Всі тварини заворушились, захвилювалися, довідавшись, що хтось із їхніх товаришів у неволі визволився, тобто більше не був ні прив'язаний, ні оточений загорожею.
А Вілбер усе так само не знав, що йому робити чи куди тікати. Йому здавалося, ніби всі-всі вирядилися його ловити! «Якщо бути вільним означає, що за тобою отак ганятимуться, то краще вже сидіти тихенько у своїй загорожі!»
Кокер-спанієль підкрадався до нього з одного боку, наймит Лерві — з іншого. Пані Цукерман зайняла таку позицію, щоб не пустити втікача в город, якщо він кинеться в тому напрямку. А ще з'явився знову сам пан Цукерман: він наближався, несучи в руках повне відро.
«Який жах! — подумав Вілбер. — Хоч би Ферн прийшла!» І заплакав.
Тут гуска почала засипати розгубленого підсвинка своїми командами.
— Тільки не стовбич отак, Вілбере! Ухиляйся! Роби обманні рухи! — закричала велика птиця. — Скачи туди, скачи сюди, біжи до мене, забігай і вибігай, забігай і вибігай, забігай і вибігай! Прямуй до лісу! Крутися й вертися!
Тут кокер-спанієль кинувся вперед, щоб ухопити Вілбера за задню ногу. А підсвинок як підскочить та навтьоки! Лерві потягнувся, щоб згребти Вілбера в оберемок. А пані Цукерман як закричить на Лерві! А гуска ну підбадьорювати Вілбера! Вілбер проскочив поміж наймитових ніг. І Лерві промахнувся та й вхопив натомість кокера.
— Молодець! Молодець! — гагакала гуска. — Ану ще раз, ану ще раз!
— Біжи в долину! — підказували корови.
— Біжи до мене! — репетував гусак.
— Біжи нагору! — бекали вівці.
— Крутися й вертися! — кричала гуска.
— Стрибай і плигай! — кукурікав півень.
— Стережись наймита! — мукали корови.
— Стережись господаря! — надривався гусак.
— Пильнуй того пса! — мекали вівці.
— Ти мене, ти мене слухай! — верещала гуска.
Від усього цього гармидеру Вілберові запаморочилося в голові, й переляк став іще дужчий. Опинитися в центрі отакої метушні! Йому це зовсім не сподобалося. Спробував був виконувати поради, якими засипали його друзі, але ж не міг він водночас бігти і нагору, і вниз, і як йому було крутитися й вертітися, коли він саме стрибав-плигав… Тож із відчаю він так розпачливо верещав, аж не тямив, що воно довкола нього діється. Зрештою, Вілбер був іще надто малий підсвинок, не набагато старший, як по правді, за поросятко-смоктунця. О Ферн, коли б тут була Ферн! Вона б узяла його на руки і втішила, заспокоїла. А тоді Вілбер підвів очі й уздрів просто перед собою пана Цукермана, що тримав відро теплого пійла. Яке полегшення! Підняв рило, принюхався. Ах, який чудесний дух! Тепле молоко, картопляні шкірки, пшеничні висівки, кукурудзяні пластівці та баранці, що лишилися від сніданку пана Цукермана…
— Пацю, пацю! — покликав господар, поплескуючи по відрі. — Паць, паць! Ходи сюди!
Вілбер ступив крок до відра.
— Ні-ні-ні! — закричала гуска. — Це ж давня витівка з відром смачного пійла, Вілбере! Не попадись на це, не попадись на це! Він хоче заманити тебе назад у рабство-абство. Він бере тебе через шлунок!
Та Вілберові було вже байдуже до всіх засторог. Пійло пахло так смаковито! І він ступив ще крок до відра.
— Пацю-пацю! — лагідно повторив пан Цукерман і звільна рушив до скотарні, невинно позираючи то туди, то сюди, от ніби й не знав, що слідом за ним трюхикає малий білий підсвинок.
— Ти пошкодуєш-дуєш-дуєш, — застерегла гуска.
А Вілберові начхати! Він ішов за тим відром і нічого, крім відра, не бачив.
— Ох і тужитимеш ти за своєю волею! — не вгавала гуска. — юдина волі варта цілої діжки пійла.
І все одно Вілберові було начхати.
А пан Цукерман, дійшовши до свинарника, переліз через загорожу й вилив пійло в коритце. Тоді вийняв розхитану штахетину з паркану, аби в утворену дірку міг вільно увійти Вілбер.
— Схаменися, схаменися! — викрикнула гуска.
Але Вілбер не звертав уже на неї жодної уваги. Крізь
