Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

Отак і минали дні за днями. Вілбер ріс та й ріс, гладшав та й гладшав. Тричі на день він з'їдав по відру пійла, а після їди годинами вилежувався на боці, і йому снилися приємні сни. Здоров'я мав добре, нівроку йому, й швидко набирав вагу. Якось-то надвечір, коли Ферн сиділа поруч на своєму стільчику, до скотарні увійшла найстарша вівця й зупинилася біля підсвинка.

— Привіт, Вілбере! — мовила вона. — Ти що, набираєш вагу? Чи то мені тільки ввижається?

— Та, либонь, таки набираю, гладшаю, — визнав кабанець. — У такому юному віці чом би й не набратись солідності?

— І все одно я тобі не заздрю, — мовила стара вівця. — Невже ти не здогадуєшся, навіщо господарі тебе відгодовують?

— Ні, не здогадуюсь, — сказав Вілбер.

— Ох, не хотіла б я, як то кажуть, накаркати! — зітхнула стара. — Але відгодовують вони тебе тільки на те, щоб убити! Щоб заколоти — ось нащо!

— На те, щоб що? — верескнув Вілбер. І Ферн похолола, заклякла на своєму стільчику.

— Щоб убити, заколоти. Щоб перетворити тебе на копчену грудинку та шинку, — розтовкмачувала стара вівця. — Чи не всіх кабанчиків-ярчуків, коли настають справжні холоди, хазяїн заколює. Та довкола тебе існує вже справжня змова: люди змовилися убити тебе на Різдво. Всі вони у цій змові: і Лерві, й Цукерман, і навіть Джон Еребл.

— Пан Еребл? — хлипнув Вілбер. — Батько моєї подруги Ферн?

— Авжеж. Коли треба зарізати порося, тут усі допомагають. Я вже стара-стара вівця, і набачилася: щороку одне й те саме. Еребл прийде зі своєю рушницею, застрелить…

— Замовкни! — заверещав бідолашний підсвинок. — Я не хочу гинути! Рятуйте! Врятуйте мене, хоч хто-небудь!

Ферн уже ладна була зірватися на ноги, коли всі почули чийсь тонесенький голосочок.

— Заспокойся, Вілбере! — сказала Шарлотта. Павучиха чула всю цю жахливу розмову.

— Я не можу заспокоїтись! — верещав Вілбер, гасаючи туди-сюди по загорожі. — Я не хочу, щоб мене вбивали! Я не хочу вмирати. Шарлотто! Невже стара вівця каже правду? Це правда, що люди збираються заколоти мене, коли вдарять морози?

— Ну, — мовила павучиха, задумано торгаючи нитки своєї павутини, — ця старенька вівця давно вже живе у цій скотарні. І вона не раз бачила, як народжувались навесні поросята, а тоді десь зникали. Тож якщо вона каже, що люди замислили тебе вбити, то, я певна, вона каже правду. А ще хочу сказати, що про гіршу підступність я ще зроду не чула. Що тільки дозволяють собі люди!

Вілбер зарюмсав.

— Я не хочу помирати! — простогнав він. — Хочу жити й жити отут, на цій такій приємній купі гною, біля всіх моїх друзів.

Хочу дихати цим чудовим повітрям і вигріватися під цим чудовим сонечком…

— Що-що, а плачеш ти й справді чудово! — уколола стара вівця.

— Я не хочу гинути! — знову верескнув підсвинок, опукою падаючи на землю.

— Ти не загинеш! — упевнено кинула Шарлотта.

— Що? Справді? — вухам своїм не повірив Вілбер. — А хто ж мене врятує?

— Я, — запевнила павучиха.

— Як? — ухопився підсвинок за ці слова, мов потопельник за соломинку.

— Треба ще подумати як. Але я неодмінно врятую тебе, і тому хочу, щоб ти негайно заспокоївся. Ти поводишся так по-дитячому. Перестань рюмсати! Я не терплю істерик.

Недільного ранку пан і пані Еребли сиділи з Ферн за сніданком у кухні. Евері вже проковтнув свій сніданок і шукав нагорі рогачку.

— А ви знаєте, що в хазяйстві дядечка Гомера повилуплювались гусенята? — запитала донька батьків.

— А скільки їх? — поцікавився пан Еребл.

— Семеро, — відповіла Ферн. — Яєць було вісім, але одне виявилось розбовтком, і гуска сказала Темплтонові, що воно їй більш не потрібне, і він того розбовтка забрав.

— Що зробила гуска? — перепитала пані Еребл, витріщившись на донечку. Її погляд був якийсь чудний, занепокоєний.

— Сказала Темплтонові, що їй те яйце більше не потрібне, — повторила дівчинка.

— А хто такий Темплтон? — допитувалась пані Еребл.

— Тамтешній пацюк, — пояснила Ферн. — Усі ми його недолюблюємо.

— Хто це «ми»? — поцікавився вже й пан Еребл.

— Ну, всі, хто перебуває у підвалі скотарні. І Вілбер, і вівці, і ягнята, й гуска з гусаком та гусенятами, і Шарлотта, і я.

— Шарлотта? — перепитала пані Еребл. — Що ще за Шарлотта?

— Вона для Вілбера найкращий друг. Страх яка розумна!

— А як вона виглядає? — не відступалася пані Еребл.

— Hy-y, — задумано протягла Ферн, — вона має вісім ніг. Усі павуки, здається, мають по вісім ніг.

— То ця Шарлотта — павучиха? — запитала мама дівчинки.

Ферн кивнула головою.

— Велика й сіра. Вона сплела павутину над Вілберовими дверима. Шарлотта ловить мух і висмоктує їхню кров. А Вілбер її просто обожнює.

— Обожнює? — якось неуважливо повторила пані Еребл. Вона пильно дивилася на донечку, і її обличчя було стурбованим.

— О так, Вілбер обожнює Шарлотту! — підтвердила Ферн. — Знаєте, що сказала Шарлотта, коли повилуплювались гусенята?

— І не уявляю, — призналась пані Еребл. — Ти нам розкажи.

— То слухайте! От коли перше гусеня виткнуло свою голівку з-під крила мами-гуски, я саме сиділа на стільчику в кутку, а Шарлотта сиділа у своїй павутині.

І вона виголосила цілу промову! Ось що сказала Шарлотта: «Я певна, що всі ми, хто тут живе, переживаємо радість із приводу того, що, після цілого місяця безперервних зусиль і терпінь з боку нашого друга — гуски, їй нарешті є чим похвалитися». Як ви скажете: приємну промову вона виголосила?

— Авжеж, приємну, — погодилася пані Еребл. — А зараз, Ферн, пора тобі приготуватися до недільної