Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

«О чудовий день! Нарешті він настав! Сьогодні я стрінуся з моїм другом!» — вигукнув підсвинок подумки.

Вілбер роззирнувся надовкола. Пильно обстежив свій свинарник. Обдивився підвіконня, повитріщався на стелю. Але нічого нового не знайшов. Зрештою надумався, що треба погукати нового, але ще не відомого йому друга. Так не хотілося порушувати своїм поросячим голосом чудову світанкову тишу але він не міг придумати жодного іншого способу розшукати загадкового нового друга, якого ніде не було видно. Тож Вілбер прокашлявся.

— Увага! — заговорив він гучним, твердим голосом. — Прошу ту особу, котра звернулася до мене вчора увечері, засвідчити ласкаво свою присутність, давши якийсь належний знак чи сигнал!

Вілбер замовк і прислухався. Всі інші мешканці скотарні попідіймали голови й витріщилися на нього. Підсвинок зашарівся. Але він був сповнений рішучості негайно законтактувати зі своїм невідомим другом.

— Ще раз прошу уваги! — знову заговорив Вілбер. — Я повторюю моє звернення. Прошу ту особу, котра звернулася до мене вчора увечері, засвідчити свою присутність! Будь-ласка, скажи мені, де ти, якщо ти справді мій друг!

Вівці обурено перезирнулись.

— Перестань верзти свої нісенітниці, Вілбере! — сказала нарешті найстарша вівця. — Навіть якщо ти знайшов собі тут нового друга, то цим своїм репетом ти, либонь, тільки порушуєш його відпочинок. Це ж найпростіший спосіб зіпсувати дружбу — розбудити друга зарані, коли він ще не готовий встати! Звідки тобі відомо, що твій друг — рання пташка?

— Прошу у всіх пробачення, — пролепетав Вілбер. — Я ж нікого не хотів скривдити.

І підсвинок покірливо простягся серед гною, рилом до дверей. Його друг і справді був зовсім поруч, хоча сам Вілбер про це не здогадувався. І стара вівця мала слушність: його друг усе ще спав.

Незабаром з'явився Лерві — приніс пійло на сніданок. Вілбер кулею метнувся до коритця, жадібно все вихлебтав ще й коритце вилизав. Вівці попаски рушили доріжкою, а за ними перевальцем поколивав гусак, поскубуючи траву. І саме тієї миті, коли Вілбер умощувався зручніше, щоб подрімати після сніданку, він знову почув той самий тонесенький голосок, який був заговорив до нього вчора увечері.

— Салю-ут! — пробренів голосок. Вілбер зірвався на рівні ноги.

— Сало-їд? — не второпавши, перепитав він.

— Салю-ут! — повторив голосок.

— Про якого салоїда ти? І де ти сидиш? — вереснув Вілбер. — Будь-ласочка, скажи мені, де ти! І яким салоїдом ти мене лякаєш?

— Салют — це привіт, себто я тебе вітаю, — пояснив голосок. — То я сказала «салют» замість «привіт» чи «доброго ранку», бо так мені здалося цікавіше. А як по правді, то це дурний вираз, і я й сама собі дивуюся, що його вжила взагалі. Де я перебуваю? Та ось тутечки! Глянь лишень угору — в куточок дверей. Тут я сиджу. Бачиш, я махаю тобі!

І нарешті Вілбер роздивився те створіннячко, що так приязно до нього промовляло. В горішньому кутку дверного отвору була нап'ята велика павутина, а з найвищої нитки звисав, головою донизу, великий сірий павук. Завбільшки з круглого льодяника! Павук мав вісім ніг і махав Вілберові однією з них на знак вітання.

— Тепер бачиш не? — запитав павук.

— Ой, справді бачу! — вигукнув підсвинок. — Справді бачу! Як ся маєш? Доброго ранку! Салют! Дуже радий познайомитися з тобою. А як тебе звати? Скажи ж мені, будь ласка, твоє ім'я!

— Мене звати Шарлотта, — відповів павук. — Я павучиха.

— Шарлотта — а далі? — нетерпляче допитувався Вілбер.

— Шарлотта А. Каватіка. Але зви мене просто Шарлоттою.

— Я певен: ти прекрасна! — сказав підсвинок.

— Ну… я гарненька, — визнала павучиха Шарлотта. — Цього у мене ніхто не відбере. Чи не всі павуки є досить миловиді. Я не така показна, як інші, але декого заткну за пояс. Ох, хотіла б я, Вілбере, бачити тебе так само виразно, як ти бачиш мене!

— А чого так? — поцікавився той. — Я ж ось тут, прямо під тобою!

— Еге ж, але я короткозора, — зітхнула Шарлотта. — І зроду була страшенно короткозора. Це називається міопія. Як до чого, то воно й добре, але іноді не вадило б бути бодай трішечки далекозорішою. Ось поглянь, як я вправно дам раду цій мусі!

Одна муха, що повзла собі по Вілберовому коритечку, раптом злетіла вгору й потрапила у нижню частину Шарлоттиної павутини. Муха відразу ж заплуталася в тих липких нитках. Вона відчайдушно сіпалася, намагаючись вирватися на волю.

— Спочатку я спікірую на неї, — оголосила павучиха і сторчголов кинулася на муху; водночас у неї ззаду почала сотатися тоненька шовкова нитка.

— А зараз я закутаю її!

Павучиха схопила муху, обвила її кількома залпами того свого тонесенького шовку, і знай качала та перевертала її, аж поки зрештою сповила — та так міцно, що полонянка вже не могла й ворухнутись. Вілбер нажахано спостерігав цю мисливську сцену. Він просто очам своїм не вірив. Звісно, мух він не любив, але цій бідолашці не міг не поспівчувати.

— Ось так! — задоволено мовила Шарлотта. — А зараз я її вимкну, щоб не завдавала мені клопоту. — І вкусила полонянку. — Тепер вона вже нічогісінько не відчуває, — пояснила павучиха. — Буде з неї чудовий для мене сніданок.

— Ти хочеш сказати, що ти їси мух? — нажахано видихнув Вілбер.

— Авжеж. Мух, кузьок, коників, менших жуків, совок, метеликів, смачних тарганів, комарів, мошку, стоніг, москітів, цвіркунів… — будь-що таке, що знеобачки втелющиться в мою павутину. Треба ж мені з чогось жити, хіба не так?

— Ну, звісно, що так, — визнав підсвинок. — І всі вони тобі смакують?

— Усе воно — сама смакота! Щоправда, я їх не їм, у буквальному розумінні слова, а випиваю — п'ю їхню кров. Люблю кров… — призналася Шарлотта голоском, що цього разу забренів ще тонше й приємніше.

— Та що ти кажеш! — простогнав Вілбер. — Прошу тебе, не кажи таких