Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

Поки Вілбер заїдав свою пригоду, Лерві приніс молотка й кілька цвяхів, кожен з яких коштує вісім пенні, та й залатав дірку в паркані. Тоді вони з паном Цукерманом ліниво посхилялися на паркан, і пан Цукерман паличкою заходився чухати Вілберові спину.

— Та з нього вже добрий підсвинок! — мовив Лерві.

— Атож, з нього буде добрячий кабан, — погодився господар.

Вілбер розчув ті слова похвали. Він відчував, як тепле молоко розтікається йому по шлунку. І паличка так приємно чухала його завжди сверблячу спину Він почувся таким умиротвореним, щасливим і сонним. Ох, і стомливе було це надвечір'я! Ще було тільки близько четвертої години, але Вілбер був уже ладен залягти на цілу ніч.

«Я й справді замалий іще, аби самому податися у широкий світ!» — подумав він, лягаючи спати.

Наступний день видався похмурий і дощовий. Дощ лопотів по даху скотарні, вода безугавно крапотіла зі стріхи. Дощ падав і на подвір'я скотарні, збігаючи звивистими струмочками на доріжку порослу будяками та щирицею. Дощ стукотів у вікна кухні пані Цукерман і бурхливими струменями виривався з ринв. Дощ падав і на спини вівцям, що паслися в лузі. Коли ж вівцям набридло киснути під дощем, вони звільна побрели нагору доріжкою та й поховалися у кошарі.

Цей дощ розладнав Вілберові плани. А планував він вийти цього дня у свій двірок і вирити там нову нору. Мав він й інші задуми. День собі він був розпланував десь так:

«Сніданок о шостій тридцять. Сколотини, хлібні шкоринки, висівки, недоїдені господарями пиріжки, пшеничні коржики із прилиплими краплями кленової патоки, картопляні шкірки, рештки пудингу із заварним кремом та родзинками й шматочки крученої пшеничної соломки. Закінчити сніданок о сьомій».

Від сьомої до восьмої Вілбер планував побазікати із Темплтоном, пацюком, що мешкав під його коритечком. Звісно, балачка з Темплтоном — не найцікавіше у світі заняття, але краще вже це, ніж зовсім нічого.

Від восьмої до дев'ятої Вілбер сподівався подрімати надворі під сонечком.

Від дев'ятої до одинадцятої він хотів рити нору чи то рівчак: а що, коли вириє із грязюки щось їстівне?

Від одинадцятої до дванадцятої він планував постояти спокійно, спостерігаючи мух на дошках, бджіл на конюшині й ластів'ячі піруети у повітрі.

«Дванадцята — підобідок. Висівки, тепла вода, яблучні лушпайки, м'ясна підлива, морквяні ошкребки, м'ясні недоїдки, черства мамалиґа та розкисла обгортка з пачки сиру. Закінчити підобідок о першій».

Від першої до другої Вілбер планував поспати.

«Від другої до третьої — чухання сверблячих місць об паркан. Від третьої до четвертої — стояти зовсім нерухомо й осмислювати, що воно таке — бути живим на цьому світі, а також чекати на Ферн. О четвертій принесуть вечерю: сколотини, корм, недоїдений бутерброд із наймитової коробки для підобідків, шкірки з чорносливу, шматочки того-сього, пригоріла смажена картопля, краплі повидла, трохи більше того, трохи більше цього, недогризок печеного яблука, глевка частина пирога…»

Складаючи оці плани, він був так і заснув учора. А прокинувся о шостій і побачив дощ, і йому здалося, що він цього просто не витримає.

— Я все так чудово спланував, а тут, як на зло, цей дощ! — нарікав підсвинок.

Якусь хвильку він понуро стояв у приміщенні. Тоді підійшов до дверей і визирнув надвір. Краплі дощу вдарили йому в обличчя. На його двірку було холодно й мокро. У його коритці набралося на кілька сантиметрів дощової води. Темплтона ніде не було видно.

— Ти там, Темплтоне? — погукав Вілбер.

Ніхто йому не відповів. Раптом Вілберові стало так тоскно. Він не мав друга!

— Кожен день такий самий, як і всі інші! — простогнав він. — Я зовсім малий, я не маю справжнього друга в цій скотарні, дощ ітиме і до обіду, й після обіду, а Ферн не прийде в таку негоду. Ох, я нещасний!

І Вілбер знову заплакав — удруге за два останні дні.

О шостій тридцять Вілбер почув бряжчання відра. Надворі, під дощем, стояв Лерві — наймит помішував його, Вілберів, сніданок.

— Їж, кабанчику! — підохотив Лерві. Підсвинок навіть не поворухнувся.

Лерві вилив пійло в коритце, вишкріб відро й пішов собі. Але він завважив, що з підсвинком щось негаразд.

Вілбер не хотів їсти — він хотів, щоб його любили. Він хотів мати друга — когось такого, хто б із ним грався. І сказав про це гусці, яка тихенько сиділа в кутку кошари.

— Може, ти прийдеш до мене та пограєшся зі мною? — запитав він.

— Вибач, вибач, вибач! — відказала гуска. — Я сиджу-сиджу на моїх яйцях. Їх восьмеро. Маю тримати їх дуже-дуже-дуже теплими. Тож мушу постійно сидіти на яйцях, бо я не якась там легковажна торохтійка. Мені до гри, коли я висиджую гусеняток.

— Та й я не думав, що ти висиджуєш дятленят, — з гіркотою в голосі зауважив Вілбер.

Тоді він почав підсипатися до одного з ягнят.

— Будь ласкаве, пограйся зі мною! — попрохав він.

— Звісно, що не пограюсь, — відповіло ягня. — По-перше, я ще надто мале й тому не можу перескочити через загорожу, щоб потрапити до твого свинарника. А по-друге, мене свині не цікавлять. Свині для мене — просто ніщо, навіть менше, ніж ніщо.

— Як це так: менше, ніж ніщо? — обурився Вілбер. — Не думаю, щоб на світі існувало щось менше, ніж ніщо. Ніщо — це вже ніщо, за ним немає нічого. Ніщо — це найнижча сходинка, це кінець мотузки. Як може що-небудь бути меншим за ніщо? Якби щось було меншим за ніщо, тоді ніщо було б не ніщо, а щось, хай навіть щось зовсім малесеньке.