Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

— Та вже вгамуйся! — мовило ягня. — Пограйся саме з собою. Бо я не граюсь зі свиньми — і край.

Засмучений Вілбер упав на землю й став слухати дощ. Незабаром він побачив Темплтона — пацюк ліз по скісній дошці, котрою користувався як східцями.

— Темплтоне, пограйся, будь-ласка, зі мною! — попрохав Вілбер.

— Погратись? — перепитав пацюк, ворушачи своїми вусами. — Гра? Та я не дуже добре навіть знаю, що означають ці слова!

— Ну, знаєш, — пояснив підсвинок, — це означає розважатися, робити всякі витівки, гасати, перекидатися і взагалі веселитись.

— Я ніколи нічого такого не роблю і всіма силами намагаюся всього цього уникати, — понуро відказав пацюк. Я волію завжди їсти, гризти, винюхувати й ховатися. Я — ненажера, а не веселун. Ось і цієї миті я прошкую до твого коритця, щоб спожити твій сніданок, бо тобі бракує клепки в голові, аби з'їсти його самому

І пацюк Темплтон, проповзши крадькома попід стіною, зник у таємному тунелику, якого він прокопав від дверей до Вілберового коритечка. Темплтон був хитромудрий пацюк, і все він робив якось не так, як усі, а на свій пацючий лад.

І той тунелик був зразком його уміння й хитрості. Завдяки цій норі пацюк міг добутися від скотарні до власної криївки під Вілберовим коритечком так, щоб ніде не показатися на відкритій місцевості. Своїми норами-тунеликами та стежечками він помережив усю ферму пана Цукермана й міг, ніким не помічений, потрапити з будь-якого кутка садиби в будь-яке інше місце на цій території. Зазвичай він спав за дня, а на роздобутки виходив, коли споночіє.

Вілбер провів поглядом Темплтона, що зник у своєму тунелику. Мить — і вже гострий пацючий ніс виткнувся з-під коритця. Обережно Темплтон підтягся до краю коритця. Ну як Вілберові це знести?

Бачити, як цього похмурого дощового дня хтось інший з'їдає твій сніданок! Він знав, що Темплтон мокне там, під зливою, але навіть це його не втішило. Самотній, без друзів, пригнічений і голодний, він опукою впав на гній і зайшовся риданнями.

Смерком Лерві підійшов до пана Цукермана.

— Мені здається, щось негаразд із тим вашим кабанчиком, — сказав наймит. — Він навіть не доторкнувся до їжі!

— Дай йому дві ложки сірки й трохи меляси, — розпорядився пан Цукерман.

Вілбер не втямив до пуття, що то з ним діялося, коли Лерві спіймав його й силоміць залив йому ліки в горлянку. Таки й справді це був найгірший день у його житті! Як, як йому далі витримувати оцю жахливу самотність?

Темрява окутала все довкола. Незабаром Вілбер міг розрізняти лише тіні та чути, як вівці жують свою жуйку та як час від часу вгорі, над головою, бряжчать ланцюгами корови. І тут несподівано — уявіть собі, як здивувався Вілбер! — із темряви до нього долинув чийсь тонесенький голосочок, якого він ніколи в житті не чув. голосочок тонесенький, зате ж який приємний!

— Ти хочеш мати друга, Вілбере? — промовив голосочок. — Я буду тобі за друга. Я спостерігала за тобою цілий день, і ти мені сподобався.

— Але ж я не можу роздивитися тебе! — вигукнув Вілбер, зірвавшись на рівні ноги. — Де ти? І хто ти?

— Я тут, над самим тобою, — відповів голосочок. — Спи собі. Ти побачиш мене вранці.

Ніч тяглася нескінченно довго. Вілберів шлунок був порожній, зате в голові йому скільки роїлося думок! І спробуй тут засни, коли шлунок твій порожній, а голова — мов цілий вулик думок.

Разів двадцять протягом ночі підсвинок прокидався і витріщався у пітьму, дослухаючись до звуків і намагаючись визначити, котра це година. У скотарні ніколи не буває цілковитої тиші. Навіть опівночі там завжди щось ворушиться, шамотить.

Прокинувшись першого разу, він почув, як Темплтон прогризає дірку в засіку для кукурудзи. Пацючі зуби гучно скреготали, вгризаючись у дерево. Ну й гамір! «Ото шалений пацюк! — подумав кабанчик. — І чого йому цілу ніч бути на ногах, стирати собі різці та псувати людям їхнє добро? Чом би йому не спати, як усім порядним тваринам?»

Прокинувшись удруге, Вілбер почув, як гуска вмощується зручніше у своєму гнізді й тихенько ґелґоче сама до себе.

— Котра година? — пошепки запитав підсвинок у гуски.

— Здається-ється-ється, одинадцять тридцять, щось коло того, — відповіла гуска. — А ти чого не спиш, Вілбере?

— Маю стільки думок у голові! — відповів той.

— Ну, — мовила на це гуска, — мені до цього немає діла. У мене єдина думка в голові: про те, на чому я сиджу. Чи ти пробував коли-небудь заснути, сидячи на восьми яйцях?

— Ні, — признався Вілбер. — гадаю, це така незручність. А скільки треба часу щоб висидіти гусячі яйця?

— Приблизно-лизно-лизно тридцять днів, — відповіла велика птаха. — Але я хитрую потроху. Коли випадає особливо теплий день, я прикриваю яйця соломою та й виходжу розім'яти ноги.

Вілбер позіхнув і знову заснув. Йому снилося, ніби він знову чує той таємничий голос: «Я буду тобі за друга… Спи собі. Ти побачиш мене вранці».

За півгодини перед світанком підсвинок прокинувся й прислухався. У скотарні все ще було темно. Вівці спали й не ворушилися. Навіть гуска тихцем дрімала. І над головою, на головному поверсі, ніякої шамотні: відпочивали корови, дрімали коні. Темплтон облишив свою гризучу роботу й подався десь-інде на роздобутки. Єдиним звуком було ледь чутне поскрипування з даху, де сюди-туди крутився флюгер. Таку, як нині, скотарню Вілбер дуже любив — таку, що, тиха й спокійна, чекала на світло.

«Ось-ось розвидніється», — подумав.

У маленькому віконці ледь засіріло слабеньке світельце. Одна по одній згасли зорі. Вілбер уже міг розгледіти за метр від