Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

школи. І скажи й Евері, щоб приготувався. А надвечір розкажеш мені більше про все, що відбувається у скотарні дядечка Гомера. Чи не забагато часу ти там збуваєш? Бігаєш туди чи не щовечора?

— Мені там подобається, — призналася дівчинка. Вона витерла рота й побігла нагору. Коли донька вибігла з кухні, пані Еребл тихим голосом заговорила до чоловіка.

— Я потерпаю за Ферн, — сказала господиня. — Ти чув, як вона розводилася про тварин: нібито вони вміють розмовляти?

— Може, вони й справді вміють розмовляти, — засміявся господар. — Мені й самому таке іноді здається. Принаймні ти не переживай за Ферн — дівчинка просто має жваву уяву. Діткам здається, ніби вони що тільки не чують.

— І все одно неспокійна моя душа за неї, — наполягала пані Еребл. — Краще я пораджуся про неї з доктором Доріаном під час наступного візиту до нього. Він любить Ферн майже так само дуже, як і ми з тобою, і я хочу, щоб він дізнався, як дивно вона поводиться стосовно того підсвинка і все таке. Не думаю, що це нормально. Ти ж чудово знаєш, що тварини не розмовляють.

— То, може, наші вуха, — знову засміявся пан Еребл, — не такі чуткі, як у Ферн.

Розділ 9
Як Вілбер похвалився, що сплете павутину

Нитки павутини міцніші, ніж видалося б вам на перший погляд. Такі тонкі, тендітні, а порвати їх ой нелегко. Одначе щодня в павутині борсаються різні комахи, й то тут, то там, гляди, таки порветься нитка-друга. Як набереться тих дірок чимало, то й доводиться павукові (чи павучисі) їх латати. Шарлотта любила прясти-ткати пізнього надвечір'я, а Ферн залюбки сиділа неподалечку й спостерігала. Якось-то вона підслухала страшенно цікаву розмову й стала свідком незвичайної події.

— Які ж у тебе волохаті ноги, Шарлотто! Просто жах! — сказав Вілбер, стежачи, як клопочеться павучиха, виконуючи роботу прялі.

— То так треба для діла, щоб мої ноги були волохаті, — відказала Шарлотта. — А ще кожна моя нога складається з семи частин: тазостегновий суглоб, вертлюг, стегно, колінна чашечка, велика гомілка, плесно і лапка.

Підсвинок, почувши таке, аж підскочив.

— Та ти жартуєш! — вигукнув він.

— Аж ніяк не жартую.

— Ану ще прокажи ці назви, бо я не зміг запам'ятати їх усі з першого разу!

— Тазостегновий суглоб, вертлюг, стегно, колінна чашечка, велика гомілка, плесно і лапка.

— О Боже милий! — мовив Вілбер, розглядаючи свої оцупкуваті ноги. — Не схоже, щоб і мої ноги складалися з семи частин.

— Ну, — зазначила Шарлотта, — ми з тобою ведемо відмінні способи життя. Тобі не треба плести павутину. А саме для цього й потрібні такі багаточастинні ноги.

— І я міг би сплести павутину, якби захотів! — похвалився підсвинок. — Ото тільки, що досі не пробував.

— Хотіла б я побачити, як це у тебе вийде, — сказала павучиха.

Ферн тихенько захихотіла, і її очі засяяли ще більшою любов'ю до кабанця.

— Гаразд! — запалав рішучістю Вілбер. — Ти повчи мене, і я під твоїм керівництвом виплету павутину. Мабуть, це так цікаво! З чого мені почати?

— Зроби глибокий вдих! — порадила, усміхаючись, Шарлотта.

Вілбер набрав повні груди повітря.

— А зараз вилізь на найвище місце, куди тільки можеш видертись… ось, як я!

І павучиха вмить вихопилася на верх одвірка. Вілбер видерся на верх купи гною.

— Дуже добре! — похвалила Шарлотта. — А зараз прикріпи там нитку своїм прядильним органом і кинься сторчголов униз — так щоб за тобою потяглася липка нитка!

Вілбер повагався мить, а тоді стрибнув у порожнечу. На льоту озирнувся: чи ж тягнеться за ним якась мотузка, щоб не дати йому впасти? Ні, нічого подібного начебто не діялося у нього ззаду, а наступної миті він добряче гепнувся — чи то гупнувся об тверду землю.

— Ой! — вихопилося у невдахи-прядильника.

Шарлотта так зареготала, аж уся її павутина заходила ходором.

— А що я зробив не так? — запитав кабанчик, коли трохи оговтався після свого падіння.

— Ти все робив так, як треба, — запевнила друга Шарлотта. — То була вельми симпатична спроба.

— Либонь, спробую я ще раз, — бадьоро сказав Вілбер. — Мабуть, мені потрібен якийсь невеликий шнур, щоб підтримав мене у повітрі.

Підсвинок вийшов у свій двірок.

— Агей, Темплтоне! Ти тут? — погукав він.

Пацюк виткнув голову з-під коритця.

— Позич мені якогось шнурка, якщо маєш! — попрохав Вілбер. — Мені це треба, щоб виплести павутину.

— А таки маю! — відказав Темплтон, який зберігав усяку всячину, в тому числі й шнури та шнурки. — Залюбки дам тобі. Завжди до твоїх послуг!

Пацюк заповз до своєї нори, відсунув гусячого розбовтка й повернувся з відрізком старого брудного шнура, що мав колись білий колір. Підсвинок оглянув шнура.

— Саме те, що мені треба, — сказав він нарешті. — Будь ласкавий, Темплтоне, прив'яжи це мені до хвоста!

Вілбер присів, підсунувши свого хвоста-«бублика» Темплтонові під самий ніс. Пацюк узяв шнура й зав'язав петлею на кінчику свинячого хвоста. Шарлотта спостерігала й невимовно тішилася. Як і дівчинка Ферн, павучиха також щиро любила Вілбера, чий смердючий хлівець із коритцем, де завжди було повно недоїдків, приваблював таких необхідних для неї мух. А ще вона пишалася, бачивши, що він аж ніяк не легкодух — не здається й ладен робити спробу за спробою, аби таки виплести павутину.

Отож Вілбер, сповнений завзяття й надії, видерся знову на верх купи гною, а пацюк, павучиха й дівчинка, дивилися, що ж то воно буде.

— Увага! Всі дивіться на мене! — прокувікав підсвинок.

І, зібравши водно всі свої сили, сторчголов кинувся у порожнечу. Шнур потягся за ним — немов подовжений хвіст. Але ж, оскільки Вілбер не