Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт
— Тобі нізащо не сплести павутини, Вілбере, — заговорила за хвильку павучиха. — І я раджу тобі викинути цю думку з голови. Щоб виплести павутину, тобі треба було б мати дві речі.
— Які такі речі? — невесело запитав Вілбер.
— По-перше, у тебе немає прядильних залоз, а по-друге, тобі бракує особливих павучих знань та навичок. Але не сумуй! Бо павутина тобі зовсім ні до чого. Цукерман дає тобі тричі на день по цілому великому відру пійла — ти маєш сніданок, обід і вечерю. То нащо тобі пристрій ловити поживу?
— Ти, Шарлотто, як завжди, і розумніша, й дотепніша за мене, — зітхнув кабанець. — Здається, я просто хотів похизуватись. То так мені й треба.
Темплтон тим часом відв'язав свого шнура й затягнув до нори. А Шарлотта повернулася до своєї роботи — лагодити павутину.
— Не переймайся так дуже, Вілбере, — втішила павучиха свого друга. — Не багато є на світі істот, котрі вміють плести павутину. Навіть люди не такі вправні в цьому ділі, як павуки, хоча їм здається, що вони на всі руки мастаки та що в них усе вийде, хоч би за що вони взялися. Ти чув коли-небудь про міст Квінсборо-Бридж?
Вілбер похитав головою.
— Це така павутина?
— Воно тільки схоже на павутину, — відповіла Шарлотта. — Але чи знаєш ти, скільки часу потратили люди, щоб його збудувати? Цілих вісім років! Свят-свят! Та коли б мені стільки чекати, я б до тих пір сто разів померла. Я можу сплести павутину за один вечір.
— А що люди ловлять тим мостом? Невже жуків? — поцікавився Вілбер.
— Та ні, — заперечила павучиха, — нічого вони тим мостом не ловлять. Просто перебігають сюди-туди, з одного боку річки на другий — думають, либонь, що на другому боці знайдуть собі щось краще. Коли б вони повисіли на вершечку тієї побудови догори ногами, головою вниз та почекали спокійно, то, може, щось добреньке й залетіло б їм у рот. Але ж ні — люди так і шастають сюди-туди, й хвилини не всидять на місці. Я рада, що належу до посидючого роду павуків.
— Отже, ти «посидюча»? — запитав підсвинок.
— Авжеж, — ствердила Шарлотта. — Бо я майже весь час сиджу собі спокійно на місці, а не кочуся перекотиполем по білому світу. Коли я бачу щось добре, то й знаю, що воно добре, а отже, моя павутина — добра річ. Я сиджу нишком і чекаю — чигаю — на те, що приб'ється до моєї павутини. Тож і маю час поміркувати про все на світі.
— Ну, та й сам я, либонь, особа посидючого способу життя, — сказав підсвинок. — Хочу я того чи ні, а мушу лишатися в межах оцієї загорожі. Знаєш, де б я хотів перебувати цього вечора?
— Де ж?
— У лісі! Я б там шукав горішків, трюфелів і смачних корінців, розкидаючи листя моїм таким чудовим, дужим рилом… Я б рив землю і нюхав, нюшив, нюшкував, а дух…
— А дух від тебе тут поширюється на всю скотарню, — урвало кабанця ягня, що якраз зайшло знадвору досередини. — Я чую твій дух навіть звідсіля. Та ти найсмердючіша тварина на всю скотарню!
Вілбер відразу й похнюпився. Очі йому наповнилися слізьми. Шарлотта завважила, що її друг збентежився, і вирішила зробити нечемному ягняті зауваження.
— Ану дай Вілберові спокій! — сказала павучиха. — Зважаючи, де він перебуває, підсвинок має цілковите право тхнути чи й навіть смердіти. Та й ти саме — ніяка тут не духмяна троянда. І ще одне: ти урвало дуже милу розмову. Про що ми з тобою говорили, Вілбере, коли нас так грубо урвали?
— Ох, я вже й не пам'ятаю, — скрушно зітхнув Вілбер. — Та й яка різниця? Я пропоную: припинімо нашу розмову на часинку, Шарлотто. Щось мене на сон хилить. Ти докінчуй латати свою павутину, а я просто полежу, подивлюсь, як це у тебе виходить. Вечір такий чудовий…
І підсвинок простягся на лівому боці.
Сутінки оповили Цукерманову скотарню, над усім запанував дух миру й спокою. Ферн знала, що вдома за кілька хвилин подаватимуть уже вечерю, але їй просто не хотілося йти звідси і край. Тихо шугали ластівки, залітали й вилітали, носячи корм своїм маленьким ластів'ятам. Ген через дорогу якась пташка заспівала: «Випривіл, випривіл!» Лерві усівся під яблунею і закурив люльку, й незабаром тварини вже унюшили знайомий дух міцного тютюну. Вілбер чув, як виводить свою трель деревна жаба та як час від часу грюкають кухонні двері. Усі ці гуки навівали йому відчуття затишку й щастя, бо він любив життя, любив, отакими погожими літніми вечорами, усвідомлювати себе частиною великого світу. Але зненацька йому пригадалося, що сказала стара вівця. Думка про смерть обпекла його холодом, і він весь затремтів від страху.
— Шарлотто? — озвався стиха.
— Так, Вілбере?
— Я не хочу помирати.
— Я знаю, що не хочеш, — заспокійливим тоном промовила павучиха.
— Просто я так люблю життя в цій скотарні, — сказав підсвинок. — Я люблю все тут довкола мене!
— Ще б ти не любив, — погодилася Шарлотта. — Ми всі все тут любимо.
Цієї миті знадвору ввійшла гуска зі своїми сімома гусенятами. Малі повитягали шийки й творили якийсь музичний свист, мов невеличкий ансамбль дудариків виступав. Вілбер з любов'ю в серці слухав цей виступ.
— Шарлотто? — знову заговорив він.
— Так? — озвалася павучиха.
— Ти говорила серйозно, коли обіцяла, що не дозволиш їм мене вбити?
— Серйозніш я ще зроду не говорила, — запевнила Шарлотта. — Я не дам тобі загинути, Вілбере.
— А як же ти збираєшся врятувати мене? — запитав Вілбер. Зрозуміло, що його особливо цікавив саме цей момент.
— Ну, — непевно протягла Шарлотта, — я ще не знаю до пуття. Але
