З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Добре! Розповім більше, коли ми нарешті приїдемо, — відповіла бабуся. — Я голодна і не хочу, щоб ми говорили про це в машині.

Вона заїхала на паркувальню ресторанчика, де ми їли з дядьком Девідом.

Коли ми всілися за столик, я так і не відкрила своє меню. Хотіла чимшвидше почути новини про маму. Тож коли прийшла офіціантка, я сказала:

— Хочу підсмажений на грилі сандвіч із оранжевим сиром, картоплю фрі, мариновані огірки і ванільний молочний коктейль.

— Окі докі, — сказала офіціантка, записуючи моє замовлення. Потім повернулася до бабусі: — А вам?

Бабуся кинула на мене жартівливо-насуплений погляд, ніби ображаючись, що я підганяю її, закрила своє меню і сказала:

— Грінку з тунцем.

— Латук, помідори?

— Так. І принесіть, будь ласка, «Спрайт».

Коли офіціантка пішла, я попросила:

— Розкажи мені зараз, будь ласка!

Бабуся засміялася:

— З нею ніби все добре.

— Справді?

— Справді.

— Вона знайшла роботу? Чим вона займається?

Мама раніше ніколи не працювала. Ну принаймні відтоді, як я народилася.

— Так. Вона поговорила з кількома жінками з церкви, і одна з них подумала, що це гарна ідея, щоб твоя мама працювала на неї. Вона організувала притулок для молодих і майбутніх мам, яким нема куди піти.

— Чому їм нема куди піти?

— Обставини. Або їхні сім’ї не в захваті від того, що у них будуть малята.

— І що мама там робить?

— Допомагає з документацією, трохи прибирає й готує.

Принесли нашу вечерю. Я стала трусити скляну пляшку з кетчупом, щоб витрусити трохи соусу.

Бабуся дожувала шматок свого сандвіча.

— Вона допомагає людям, і, я думаю, саме зараз це дуже важливо.

Я вмочила картопляну паличку в калюжу з кетчупу.

— Вона доглядає за немовлятами? — запитала я.

— Не думаю. Мабуть, зараз вона тримається подалі від такої роботи.

Ми з’їли по половині сандвіча у тиші. Я сьорбала молочний коктейль. Він був смачний, але у трубочці було забагато повітря.

— Мама говорила щось про мій день народження?

До нього лишалося всього лиш два тижні.

— Вона приїде?

— Не думаю, сонечко. Вона дуже рада за тебе, і… у машині для тебе є подарунок, замотаний у рожевий папір.

Значить, мама про це подумала. Це мав бути перший день народження без мами.

— Це як Різдво, — сказала я.

— Що?

— Мій день народження. Мама казала, що деякі дні занадто важкі. Різдво було надто важке, мій день народження надто важкий.

— Тобто ти розумієш, що вона не приїде? — запитала бабуся.

Я ще раз відкусила свій сандвіч. Мені подобалося масло, яке вилазило з боків. Подобався сир усередині — місцями твердий, місцями розплавлений, через це мої пальці ковзалися. Подобалася хрумка скоринка на хлібі. Їжа зазвичай або смачна, або ні.

— Що ти б хотіла зробити? — запитала бабуся.

— Зробити?

— На день народження.

— День народження. А, так… — я відклала сандвіч на тарілку, щоб подумати. — У мене ніколи не було вечірки з піцою.

— Ми запросто можемо влаштувати вечірку з піцою. Удома чи в піцерії?

— Амм… в піцерії. А потім повернутися додому, щоб з’їсти торт і розгорнути подарунки.

— Дванадцять — це вже майже доросла, Обрі.

— Та ні.

— Після дванадцяти буде тринадцять. У тринадцять — уже доросла?

— Не знаю, — відповіла я.

Я не була впевнена щодо того, коли ти стаєш дорослою. Коли вперше піклуєшся про свою власну матір чи живеш сама, чи сама купуєш продукти? Я вже все це робила.

— Я не хочу бути дорослою.

— Не поспішай, — сказала бабуся. — Не треба поспішати.

— Привіт, Маркусе, — сказала я у середу, коли сідала біля нього під час обіду. — У тебе були гарні канікули?

— Діснейленд, — відповів він.

— Весело було? — запитала я.

— Я блював у літаку.

— Морська хвороба?