Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

— Ви знаєте про бомби?

— Я скам’янів, а не помер. Міг бачити, що від­бувається навколо. Можу розказати безліч історій. Ти не повіриш, куди туристи можуть приліпити жуйку.

Батлер підтягнув непритомні тіла до аварійного виходу.

— Маємо вибиратися звідси! — гукнув він. — По­ліція вже у вестибюлі.

Артеміс підвівся, відступив на кілька кроків і за­плющив очі.

— Артемісе, зараз не час утрачати дух. — Незадо­волено сказала Мінерва, виповзаючи з-поза вітри­ни. — Нам потрібен план.

— Тихо, дівчино, — зупинив її Батлер. — Він роз­мірковує.

Секунд із двадцять хлопець думав. І те, що він придумав, було дуже далеко від ідеалу.

— Так. Холлі, ти маєш винести нас звідси на кри­лах.

Холлі швидко підрахувала.

— Доведеться зробити дві ходки. А може і три.

— Немає часу. Бомба вибухне раніше. В будинку повно людей. Я мушу вибратися звідси з бомбою, якщо є хоч якийсь шанс, що можна її знешкодити. Ельфи і демони теж мають зникнути, бо не можна дозволити, щоб вони потрапили до рук поліції. Тоді втратимо Гібрас.

— Я не можу цього дозволити, — заперечив Бат­лер. — Це мій обов’язок перед вашими батьками.

Але переконати хлопця було неможливо.

— Відтепер у тебе новий обов’язок, — сказав він. — Приглядати за Мінервою. Бережи її, доки ми не зустрінемось.

— Нехай Холлі пролетить над морем і скине бом­бу там, — не відступав Батлер. — 3 іншим розберемо­ся згодом.

— Буде запізно. Якщо ельфи звідси не зникнуть, увесь світ зверне увагу на Тайбей. До того ж, у прибе­режних водах повно риболовних човнів. Це єдиний варіант. Я не дозволю, щоб люди чи ельфи загинули, хоча я міг запобігти трагедії.

Та Батлер не здавався.

— Послухайте себе! Ви говорите, як... як гарний хлопчик! Це ж не у вашому стилі.

У Артеміса не було часу на емоції.

— Друже, як казав X. П. Вудман, «Час цокає, і нам уже час». Холлі, прив’язуй нас до свого паска. Усіх, крім Батлера і Мінерви.

Холлі розгублено кивнула. Вона звільнила кріп­лення на паску. От якби у неї був місячний пасок Фоулі! Той генерував низько гравітаційне поле нав­коло всього, що до нього чіпляли.

— Пропускай під руками, — наказала вона Номе­рові Один. — А тоді знову застебни на паску.

Батлер допоміг Артемісові.

— Ну от, Артемісе. З мене досить. Коли ми повер­немося додому, я звільняюся. Я старіший, ніж на ви­гляд, і почуваюся старішим, ніж є насправді. Більше ніяких пригод. Обіцяєте?

Артеміс вимушено посміхнувся.

— Я просто перелітаю до іншого будинку. Якщо не зможу відразу сам знешкодити бомбу, то Холлі віднесе її до моря і спробує знайти для вибуху без­печне місце.

Обидва розуміли, що Артеміс бреше. Якщо він не зможе знешкодити бомбу, шукати безпечне місце вони не матимуть часу.

— Ось. — Батлер передав хлопцеві плаский шкі­ряний гаманець. — Мої інструменти. Принаймні хоч щось спробуєте зробити.

— Дякую, друже.

Холлі завантажили сповна. Номер Один і Кван чіплялися за її талію. Артеміс висів на шиї.

— Гаразд. Усі готові?

— Якби ж моя магія повернулася! — пробурчав Кван. — Я б знову перетворився на статую.

— Наляканий, — сказав Номер Один. — Затрем­тів. Сполошився. Виявив легкодухість.

— Розмовні фрази, — похвалив Артеміс. — Дуже добре.

Батлер закрив валізку.

— Сусідній будинок. Далі вам не потрібно. Зні­міть цю панель і переходьте безпосередньо до вибу­хівки. Виривайте детонатор, якщо потрібно.

— Зрозуміло.

— Гаразд. Не прощаюся. Хай вам щастить. Поба­чимося, коли все скінчиться.

— Тобто через тридцять хвилин.

До цієї миті Мінерва з винуватим виглядом три­малася осторонь. Тут вона зробила крок уперед.

— Вибач, Артемісе. Я не мала підходити до Конга.

Батлер відсунув її вбік.

— Не мала. Але зараз не час вибачатися. Стань біля дверей і зроби невинний вигляд.

— Але ж я...

— Невинний! Негайно!

Мінерва послухалася, зрозумівши, що сперечати­ся не варто.

— Усе, Холлі, — сказав Артеміс. — Піднімай.

— Перевірка, — активувала Холлі пристрій за спиною.

Крила трохи напружилися від додаткового ван­тажу, і щось у вібрації Холлі не сподобалося. Але поступово костюм допоміг розподілити вагу, і всі четверо піднялися над підлогою.

— Усе гаразд, — відрапортувала вона. — Гадаю, ми впораємося.

Батлер підштовхнув групу до вікна. Справа була такою ризикованою, що він повірити не міг, що по­годився на це. Але щось міняти не було часу. Вони або впораються, або загинуть.

Він потягнувся, щосили смикнув ручку вікна і двометрова шибка відчинилася. В приміщення уві­рвався сильний вітер, що буває лише на такій висоті, і засвистів по кімнаті. Всі немов оглухли від шален­ства стихії. Важко було бачити, не те що чути.

Холлі вилетіла назовні, і їх миттєво віднесло б, якби Батлер не затримав на секунду.

— Лети за вітром, — крикнув він Холлі і відпустив її. — Знижуйся поступово.

Холлі кивнула. Двигун крил на долю секунди зупинився, і вони впали на два метри.

Шлунок у Артеміса підскочив до горла.

— Батлере, — гукнув він, і голос у нього на вітру був тоненьким і зовсім дитячим.

— Так, Артемісе, що?

— Якщо щось скоїться, чекай на мене. Байдуже, в якому вигляді, але я повернуся. І приведу з собою всіх.

Батлер мало не стрибнув за ними.

— Що ви плануєте, Артемісе? Що задумали?

Хлопець відповів, але вітер підхопив його слова і поніс геть, лишивши охоронця стояти в розпачі біля відчиненого вікна.

Падали вони швидко. Трохи швидше, ніж хотіло­ся б Холлі.

«Крила не впораються, — зрозуміла вона. — Не при такому вітрі, і не з таким вантажем».

Вона постукала хлопця по голові.

— Артемісе!

— Знаю, — прокричав хлопець. — Занадто важкі.

Якщо вони зараз упадуть, бомба вибухне посере­дині Тайбею. Допустити цього не можна. Лишалося одне. Артеміс навіть не казав про такий варіант Бат­лерові, бо знав, що охоронець відмовиться, якими б логічними не були доводи.

Не встиг Артеміс впровадити свою теорію в жит­тя, Холліні крила затріщали, смикнулися і померли. Вони полетіли вниз, як мішок із залізним брухтом, головою вперед, небезпечно близько до стіни хма­рочосу.

Очі обпекло, немов вогнем, руки і ноги мало не ламав потік повітря, щоки тріпалися, немов у муль­тику, хоча нічого смішного в смертельному падінні з висоти кількасот метрів не було.

«Ні! — сказав Артеміс сталевій конструкції. — Я не дозволю, щоб усе так скінчилося».

Зібравшись на силі і посміхнувшись, — чому, ма­буть, він навчився у Батлера,