Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Конг трохи розплющив очі.

— Так з персоналом не розмовляють, — прохри­пів він, і його сталеві пальці зімкнулися навколо її щиколотки.

Мінерва зрозуміла, що вона припустилася вели­кої помилки, і вирішила, що найкращим виходом буде закричати якомога голосніше. Так вона і зро­била.

Батлер завагався. Його обов’язок — захищати Ар­теміса, а не Мінерву, але кілька років роботи з Арте-місом і Холлі вимагали від нього ролі захисника для всіх. Коли будь-хто втрапляв у халепу, він допомагав звідти виплутуватися. А ця дурна дівчинка точно в небезпеці. У смертельній небезпеці.

«Чому так? — подумав він. — Чому розумники за­вжди вважають, що вони непереможні?»

І Батлер прийняв рішення, наслідки якого ще кілька років не даватимуть йому спати вночі та му­нитимуть вдень. Як професійний охоронець він до­бре розумів марність розмірковування з приводу дій у минулому, але вночі він часто сидітиме біля вогню, сховавши обличчя в долонях, і знову і знову прокру­чуватиме події в голові, картаючи себе, що вчинив саме так. Що б він не зробив, результат був би все одно трагічним, але принаймні трагічним не для Ар­теміса.

Тож Батлер прийняв рішення. Він відступив кіль­ка кроків від дверей, щоб звільнити Мінерву з хват­ки Конга. Справа була простою, і діяв він майже під­свідомо. Немов ним керувала якась психотична енергія. Він наступив на зап’ясток викрадача, а тоді різко вдарив його поміж очей суглобом вказівного пальця. Очі Конга закотилися, а пальці розслабили­ся, як ноги у вмираючого павука.

Мінерва швидко відступила.

— Дуже необережно з мого боку. Вибачте, — про­белькотіла вона.

— Запізно вибачатися, — докірливо сказав Бат­лер. — А тепер, будь ласка, відійди під прикриття.

Увесь епізод зайняв лише чотири секунди, але за ці чотири секунди по той бік дверей багато чого ста­лося. Дон, який тримав бомбу і на якого не так дав­но ні за що ні про що наїхав бос, вирішив відво­ювати прихильність Конга, увірвавшись у галерею і захопивши велетня. Він ударив двері плечем саме тієї миті, коли Батлер від них відійшов, і, на його подив, потрапив до кімнати. За ним, розмахуючи різноманітною зброєю, кинулося ще четверо.

Холлі, що прикривала двері своїм «Нейтрино», занепокоїлася, і не без підстави. Занепокоїлася вона тієї миті, коли від купки людей покотилася граната і зупинилася прямо під її ногами. Уникнути вибуху їй було дуже легко, але в радіус вибуху потрапляли Артеміс і Номер Один.

«Думай швидко!»

Рішення було, але воно коштувало б обладнання. Вона сунула пістолет у кобуру, зірвала з голови шо­лом і кинула його на гранату, навалившись зверху усією своєю вагою. Раніше вона використовувала цей трюк зі змінним успіхом. Лишалося сподіватися, що він не стане звичним.

їй здалося, що вона пролежала так, розпластав­шись, як жаба на сонечку, цілу вічність, але минуло не більше кількох секунд. Краєм ока вона помітила, як чоловік зі срібною валізою дав ляпаса тому, хто кинув гранату. Можливо, смертельна зброя супере­чила наказам.

Граната вибухнула, Холлі злетіла в повітря. Шо­лом узяв на себе значну частину удару і шрапнель, але решти вистачило, щоб роздробити обидві гоміл­кові кості Холлі і зламати одну стегнову. За мить вона важко впала на спину Артемісу, як мішок із ка­мінням.

— Ой, — сказала вона і знепритомніла.

Артеміс і Номер Один намагалися оживити Квана.

— Він живий, — сказав хлопець, перевіряючи пульс цілителя. — Серцебиття стабільне. Але краще йому скоріше отямитися. Підтримуй з ним контакт, а то він зникне.

Номер Один підняв голову демона.

— Він назвав мене цілителем, — сказав він зі сльо­зами в голосі. — Я не один.

— Пізніше у тебе буде скільки завгодно часу для балачок, — кинув Артеміс. — Нам потрібно вибира­тися звідси.

Люди Конга уже були в галереї, і почалася стріля­нина. Артеміс був упевнений, що Батлер з Холлі по­дбають про цих бандитів, але його впевненість не­мов вітром здуло, коли раптом пролунав вибух, і йому на спину впала Холлі. Її тіло миттєво оповив кокон блакитного світла. В ньому, немов падаючі зірки, замерехтіли іскорки, полетівши туди, де по­шкодження були найсерйознішими.

Артеміс виповз із-під Холлі, обережно поклав її на підлогу поряд із Кваном.

Люди Конга схопилися з Батлером і, мабуть, дуже пожалкували, що обрали таку лінію. Він розкидав їх, як м’яч для боулінгу розкидає кеглі.

Втім, одному довелося прорватися. То був висо­кий чоловік з татуйованою шиєю і алюмінієвою ва­лізою. Артеміс здогадався, що в тій валізі аж ніяк не азіатські спеції, і зрозумів, що доведеться діяти йому самому. Доки він розмірковував, що саме може зробити, чоловік його відшпурнув і кинувся до Хол­лі. Коли Артеміс підвівся на ноги, його подруга си­діла, хитаючись, а до її зап’ястка було пристебнуто валізку.

Чоловік, що причепив валізку, повернувся до бій­ки і протримався ще кілька секунд, доки Батлер його не вирубав.

Артеміс опустився на коліна поруч із Холлі.

— З тобою все гаразд?

Ельфійка посміхнулася, але це далося їй нелегко.

— Майже, дякувати магії. У мене більше ані кра­плини її не лишилося. Тож я б порадила всім лиша­тися здоровими, доки я не проведу ритуал. — Вона потрусила рукою, дзенькнув ціпок. — Що у валізі?

Обличчя Артеміса було блідішим, ніж звичайно.

— Гадаю, нічого приємного, — він клацнув замоч­ками і підняв кришку. — І я не помиляюся. Бомба. Велика і складна. Їм якось удалося пронести її повз охорону. Вважаю, вони пройшли там, де ще триває будівництво.

Холлі поморгала очима, потрусила рукою, щоб біль повернув її до реальності.

— Так. Бомба. Таймер бачиш?

— Вісім хвилин. Відлік пішов.

— Можеш знешкодити?

Артеміс стиснув губи.

— Можливо. Потрібно відкрити оболонку і діста­тися до механізму, щоб знати напевне. Там може бути безпосередньо детонатор або ж кілька пасток.

Кван ледве підвівся на лікті, відкашлюючи пил і мокротиння.

— Що? Мені повернули плоть і кістки після деся­ти тисяч років, а ви кажете, що невдовзі бомба розі­рве мене на мільйон шматків?

— Це Кван, — пояснив Номер Один, — Він наймогутніший цілитель у магічному колі.

— Тепер уже єдиний, — сказав Кван. — Урятувати інших я не зміг. Нас лишилося двоє, хлопче.

— Чи не можете ви перетворити бомбу на ка­мінь? — запропонувала Холлі.

— Мені потрібно ще кілька хвилин, щоб віднови­ти магію. Та й дотик горгулій спрацьовує лише для органічних матеріалів. Рослини і тварини. А в бомбі повно складників, створених руками людини.

Артеміс здивовано звів