Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

— Що це? Що за яскрава сукня?

Артеміс навіть не глянув.

— Так. Довелося вбрати нашого друга-демона як дитину — в сукню.

Лі нахмурився, руна на голові ворухнулася.

— Демон? Справжній? Хто ви такі? Ви із «Сучас­ного поп-арту»? Це постмодерністський каскадер Дуті Гемлера?

— Ні, це справжній демон. Точніше, демон-цілитель. А позаду нього крилатий ельф.

— Крилатий? Передайте Дугі Гемлеру, що в жод­ному разі... — І тут він помітив Холлі, що зависла над головою Номера Один. — Ой!

— Ой, — погодився Артеміс. — Ваша реакція ціл­ком зрозуміла. А тепер, чи не можна нам увійти? Це дуже важливо.

— Ви збираєтесь зіпсувати експозицію?

— Можливо, — зізнався хлопець.

У Лі затремтіли губи.

— Тоді я не можу вас впустити.

Холлі вилетіла вперед, відсунувши візор шолома.

— Гадаю, ви нас впустите, — сказала вона месме­ричним голосом. — Тому що ці троє людей — ваші давні друзі. Ви запросили їх оглянути виставку до її відкриття.

— А що робити з вами двома?

— Про нас не хвилюйтесь. Нас тут навіть немає. Ми просто натхнення для вашої нової експозиції. Тож чому б вам не пропустити всіх нас?

Лі замахав на Холлі рукою.

— І чого це я через вас переймаюся? Вас тут на­віть немає. Якісь дурні думки у мене в голові кру­тяться. А вас, друзі мої, я такий радий бачити! Як до­бре, що ви змогли знайти час!

— Не потрібно нас знімати, — запропонувала Холлі. — Чому б вам не вимкнути камери?

— Зараз вимкну камери, і вас, друзі, ніхто не по­турбує.

— Слушна думка.

І не встигли навіть за Артемісом і його друзями зачинитися двері, як куратор зосередився на плака­тах, що лежали на столі.

*

Виставковий зал був ультрасучасним, із темною де­рев’яною підлогою і жалюзі. Стіни були завішані світлинами — гігантські зображення танцюючих фігур, що розташувалися по центру кімнати. Самі фігури підняли на постаменти, щоб краще було видно всі деталі. На камінь спрямували стільки світла, що на поверхні не лишилося навіть наймен­шої тіні.

Номер Один задумливо стягнув очіпок і підійшов ближче до експонатів, немов замесмеризували його, а не куратора.

Він заліз на постамент і торкнувся кам’яної шкіри однієї з фігур.

— Цілителі, — прошепотів він. — Брати.

Скульптура була прекрасною до найменшої деталі й одночасно вселяла жах. Вона складалася із чотирьох фігур, розташованих нерівним півколом. Ті застигли в танці, а, може, від чогось відскочили. Це були ма­ленькі приземкуваті істоти, схожі на Номера Один, з виступаючими щелепами, діжкоподібним тілом і ко­роткими хвостами. Їхні тіла, кінцівки і чоло були вкриті рунами. Демони трималися за руки, і в руці чет­вертого була відірвана кінцівка наступного демона.

— Коло розірвалося, — сказав Номер Один. — Щось пішло не так.

Артеміс заліз до нього на постамент.

— Ти можеш їх повернути?

— Повернути? — перелякався Номер Один.

— Наскільки я знаю про дотик горгулій, він може обертати живі істоти на каміння і навпаки. А в тебе ж є така здібність, то чи не міг би ти її застосувати?

Номер Один знервовано потер долоні.

— Може і є. Але може — то лише може. Я обер­нув дерев’яний рожен на камінь, принаймні, мені здалося, що то камінь. А раптом то був лише шар попелу? На мене тоді тиснули. Усі дивилися. Знаєш, як то буває. Хоча ні, ти не знаєш. Скільки з вас від­відували школу для бісенят? Ніхто, еге ж?

Артеміс схопив його за плече.

— Забагато балакаєш, Номере Один. Зосередься.

— Так. Звісно. Зосередитись. Сфокусуватися. Мір­кувати.

— Добре. Тепер подивимось, чи зможеш ти їх повернути. Це єдиний спосіб урятувати Гібрас.

Холлі покачала головою.

— Не тисни на нього, генію!

Мінерва кружляла залою, розгублена не менше за свого колишнього полоненого.

— Ці статуї — справжні демони. Вони весь цей час були серед нас. Я мала їх побачити. Але Аббот зовсім не схожий на них.

Холлі опустилася поруч із дівчиною.

— Йдеться про цілий вид, зовсім тобі невідомий. Ти мало не знищила одного з них. Тобі пощастило: якби таке сталося, навіть дюжини Артемісів Фаулів не вистачило б, щоб урятувати тебе від ельфійської поліції.

— Розумію. Я уже вибачилась. Можна це забути?

Холлі нахмурилася.

— Рада бачити, що ти себе так швидко пробачила.

— Плекання почуття провини може мати нега­тивний вплив на психічне здоров’я.

— Геніальна дитина, — простогнала Холлі.

— Геніальна, — кивнула Мінерва.

А на постаменті Номер Один поклав руку на од­ного зі скам’янілих демонів.

— Ну, назад до Гібраса. Я просто тримав рожен і розхвилювався, і тоді почалося. Я не намагався перетворити його на камінь.

— А зараз ти не можеш розхвилюватися? — за­пропонував Артеміс.

— Що? Отак просто? Не знаю. Мене трохи ну­дить, якщо чесно. Від цієї сукні у мене голова болить. Вона занадто яскрава.

— Може, Батлер тебе налякає?

— Це зовсім інше. Мені потрібен справжній сти­мул. Я ж знаю, що містер Батлер мене не вб’є.

— Я б не був таким переконаним.

— Ой, ха-ха-ха! Жартівник ти, Артемісе Фауле. Таке враження, що перед тобою потрібно навшпинь­ках ходити.

Батлер перевіряв пістолет, аж раптом почув голо­си в коридорі. Він підбіг до аварійного виходу і ви­зирнув крізь невеличкий прямокутник броньова­ного скла.

— До нас гості, — заявив він, підводячи пістолет. — Конг нас знайшов.

Охоронець замкнув електронний замок на один оберт і зламав чіп, зачинивши таким чином двері.

— Надовго це їх не затримає. Двері вони злама­ють швидко. Ми маємо розбудити цих демонів і ті­кати звідси. Негайно!

Артеміс стиснув плече Номера Один і кивнув на двері.

— Такого стимулу тобі вистачить?

З іншого боку дверей Конг зі своїми людьми дивилися на дим із замка.

— От дідько! — вилаявся Конг. — Він зіпсував замок. Доведеться стріляти. Часу на роздуми немає. Доне, валізка у тебе?

Дон простягнув валізу.

— Ось вона!

— Добре. Якщо якимось дивом там буде демон, чіпляйте валізу йому на руку. Не хочу знову його втратити.

— Зробимо. У нас є гранати, босе. Можемо піді­рвати двері.

— Ні, — гримнув Конг. — Мені потрібна Мінерва, і я не хочу їй зашкодити. На порох будь-кого, хто за­вдасть їй шкоди!

Усі зрозуміли. В цих словах не було нічого склад­ного.

Артеміс трохи занепокоївся. Він сподівався, що Конг негайно залишить будівлю, але вбивця, схоже, помітив рекламу