Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Бассет вишкірився, відкривши гострі білі зуби, примружив рудувато-коричневі очі.

— Ти визнаєш це, Абботе? Всі чули, як він ви­знав?

Досі всі були згодні з молодим демоном, але тепер дух протесту у них зник. Вони так пильно дивилися на стіл, немов на дощаній поверхні були вигравіювані відповіді на всі життєві питання.

— Правда в тому, Бассете, — продовжив Аббот, підходячи ближче до свого опонента, — що ми ніко­ли не повернемося додому.

— Але ж ви казали...

— Знаю. Я казав, що дія закляття скінчиться, і нас затягне туди, де ми і були. Хто знає, може, так і буде. Але я і гадки не маю, що станеться насправді. Я лише знаю, що доки ми тут, я триматиму все під контролем.

Бассета немов громом прибило.

— І великої битви не буде? Але ж ми стільки готу­валися!

— Щоб відволікти увагу, — сказав Аббот і зробив кілька пасів руками, немов фокусник. — Дим і за­кляття. Те, на чому можна зосередитись.

— Що зробити? — розгубився Бассет.

— Зосередитись, дурню. Поміркуй. Доки ми пла­нуємо війну, демони щасливі. Війну я їм дав, як пе­ремогти — навчив. Отже, я — рятівник.

— Ти дав нам арбалет.

Аббот зупинився і розреготався. Цей Бассет — справжній дурень. Майже, як гном.

— Арбалет! Люди Бруду мають зброю, яка вбиває вогнем. Вони мають металевих птахів, що літають і скидають вибухові яйця. І їх мільйони. Мільйони! Вони можуть скинути на наш маленький острів лише одне яйце, і ми зникнемо. І цього разу ніхто не по­вернеться.

Бассет не знав, накинутися йому на Аббота чи втекти. Усі ці зізнання завдавали болю, а члени Ради лише сиділи і розпускали слини. Таке враження, немов на них закляття наклали...

— Ну, — глузливо сказав Аббот. — Ти зрозумів? Напруж свій кволий мозок.

— Ви зачарували Раду.

— У самісіньке око! — вигукнув Аббот. — Дай он тому демону сирого кроля!

— Ал-л-ле цього не може бути, — забелькотів Бас­сет. — Демони — не магічні істоти. Хіба що цілителі. Але цілителі через деформацію не проходять.

Аббот широко розвів руки.

— Отже, я істота, яка пройшла незвичну дефор­мацію. Що, мозок не витримує? Забагато для тебе, Бассете?

Бассет вихопив із піхов довгий меч.

— Моє ім’я Грістл! — рикнув він і кинувся на ва­тажка.

Аббот відбив лезо рукою і, виставивши пазури, накинувся на супротивника. Можливо, він і був бре­хуном і маніпулятором, але він також був і безстраш­ним воїном. З таким самим успіхом голубка могла атакувати орла.

Аббот кинув молодшого демона на кам’яну під­логу, поставив ногу йому на груди, не звертаючи уваги на копирсання Бассета.

— І оце все, на що ти здатен, малюче? Мій собака і той краще б’ється.

Він схопив голову Бассета обома руками і стиснув так, що у демона очі мало не вилізли.

— Я можу тебе вбити, — сказав Аббот, і від однієї цієї думки на серці у нього потеплішало. — Але бісе­нята тебе обожнюють, отже, замучать мене питання­ми. Тож я лишаю тобі життя. За однієї умови. Твоя воля належатиме мені.

Говорити Бассет не міг, але він зміг вичавити із себе одне слово.

— Ніколи.

Аббот стиснув його голову сильніше.

— Ніколи? Ніколи, кажеш? А чи відомо тобі, що тут, на Гібрасі, ніколи швидко минає?

І Аббот зробив те, чого не має робити демон, що пройшов деформацію: він зібрав усю свою магію і спрямував її в очі.

— Ти мій, — сказав він Бассету. Голос у нього був магічним, перед ним не можна було встояти.

Усі інші вже звикли і реагували на найменшу кра­плинку месмеру в голосі, але юний розум Бассета ви­магав зібрати всю магію. Магію, яку Аббот украв. Магію, яку за ельфійськими законами не можна було використовувати для того, щоб месмеризувати ін­ших ельфів.

Обличчя Аббота почервоніло, затріщала луска на лобі.

— Ти мій! — повторив Аббот, дивлячись прямо в очі юного демона. — Ти більше ніколи мене не пи­татимеш.

Варто віддати належне Бассету — кілька секунд він пручався, доки магічна сила буквально не розі­рвала судину в оці. І тоді, коли кров розтеклася по рудуватій склері, опір Бассета вщух, змінився тупою покірністю.

— Я твій, — речитативом промовив він. — Я біль­ше ніколи тебе не питатиму.

Аббот на мить прикрив очі, повернув магію до себе. Коли він розплющив їх, на обличчі у нього сяяла усмішка.

— Добре. Радий це чути, Бассете. Інакше на тебе б чекала швидка і болюча смерть, тож краще вже тобі бути дурнуватим песиком.

Він підвівся і поблажливо допоміг піднятися Бас-сетові.

— Ти впав, — пояснив він тоном справжнього лікаря. — А я допомагаю тобі піднятися.

Бассет розгублено блимав очима.

— Я більше ніколи тебе не питатиму.

— Ой, не переймайся. Просто сідай і роби, що я тобі скажу.

— Я твій, — повторив Бассет.

Аббот легенько поплескав його по щоці.

— А мені казали, що ми з тобою не поладимо.

Аббот повернувся до свого стільця на чолі стола. То був справжній трон з високою спинкою, зробле­ний із решток тварин. Ватажок зручно всівся, по­плескав долонями по підлокітникам.

— Обожнюю цей стілець, — сказав він. — Власне, це трон, а не стілець, і це повертає мене до справи, заради якої ми сьогодні зібралися.

Аббот нахилився і витяг із-під стільця грубо зро­блену бронзову корону.

— Гадаю, Раді час оголосити мене довічним ца­рем, — заявив він, начепивши корону на голову.

Ідея про довічного царя була доволі слизькою. Споконвіку демонами керував Найсильніший, і по­сада ця була тимчасовою. Аббот протримався так

довго лише завдяки месмеру, до якого вдавався, що­йно хтось із ним не погоджувався.

Більшість членів Ради уже так довго перебували під месмером, що погодилися б на будь-яку пропо­зицію, але кілька молодиків аж здригнулися, бо їхні справжні переконання повстали проти такої огидної думки.

Проте їхні вагання тривали недовго. Пропозиція Аббота, немов вірус, поширилася в їхній свідомості і підсвідомості, в зародку знищуючи всі революційні думки.

Аббот поправив корону.

— Годі дебатів. Усі згодні, скажіть: «Р-р-р!»

— Р-р-р-р-р-р-р-р-р! — загарчали демони і за­грюкали по столу рукавицями і мечами.

— Слава царю Леону! — підказав Аббот.

— СЛАВА ЦАРЮ ЛЕОНУ! — підхопила Рада, як зграйка папуг.

Урочисту мить обірвав демон-солдат, що увірвав­ся в залу.

— Там... Там великий...

Аббот швидко зняв корону. Пересічні