Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Вони матеріалізувалися на Гібрасі, всередині кра­тера. Їхня поява супроводжувалася спалахом і пере­міщенням енергії. Вони лежали на чорних від сажі схилах, спітнілі, оповиті парою. Земля під ними була теплою на дотик, а в ніздрі бив кислотний запах сір­ки. Ейфорія від матеріалізації швидко минула.

Артеміс спробував подихати — з рота вирвалися невеличкі вихри пилу. Від вулканічних газів сльозилися очі, а пластівці попелу густо вкрили шкіру там, де вона виступала з-під одягу.

— Це пекло,— прокоментував він.

— Пекло, або Гібрас,— сказав Номер Один, під­німаючись навколішки.— Якось я забруднив туніку попелом. Відіпрати неможливо.

Холлі теж звелася на ноги і вже перевіряла зброю.

— Із «Нейтрино» все гаразд. Але я нічого не мо­жу вдіяти зі зв’язком. Ми самі. І, схоже, я загубила бомбу.

Артеміс опустився на коліна, під ним хруснула кірка попелу. Він поглянув на годинник і побачив відображення свого обличчя. Волосся було сірим від попелу, і на мить йому здалося, що він дивиться на батька.

У голові майнула думка: «Я схожий на батька, яко­го можу більше не побачити. Мама. Батлер. У мене лишився тільки один друг».

— Холлі,— сказав він.— Дай-но на тебе подиви­тися.

Холлі навіть не підвела очей від наручного ком­п’ютера.

— Зараз не час, Артемісе.

Хлопець підійшов до неї, обережно ступаючи на кірку попелу.

— Холлі, дай-но на тебе подивитися, — повторив він, обхопивши подругу за плечі.

Щось в Артемісовому голосі змусило Холлі зупи­нитися і глянути на хлопця. Таким тоном Артеміс Фаул не дуже часто розмовляє. Це можна було вва­жати ніжністю.

— Я маю переконатися, що ти — це досі ти. Між вимірами все так переплутується. Під час останньої подорожі мені переставило пальці, — він показав руку. — Дивно, знаю. Але з тобою, схоже, все гаразд. Усе на своїх місцях.

Краєм ока він помітив, як вище на схилі щось ви­блиснуло. Виявилося, то металева валізка, наполо­вину вкрита попелом.

— Бомба, — зітхнув хлопець. — А я вважав, що ми загубили її під час подорожі. Коли ми приземлилися, був якийсь спалах.

Кван поквапився до бомби.

— Ні. То було переміщення енергії. Переважно моєї. Магія — немов інша сутність. Тече, куди схоче. Частину своїх магічних сил я загубив у часі, звідси і спалах. Але я радий повідомити, що решта енергії готова до використання.

Артеміса вразило, наскільки ця доісторична мова схожа на мову, якою користуються в НАСА.

«Недивно, що ми не можемо тягатися з ельфа­ми, — подумав він. — Вони розв’язували міжвимірні рівняння, коли ми ще камінцями бавилися».

Артеміс допоміг цілителю викопати бомбу з-під попелу. Під час стрибка в часі таймер збився, і тепер показував п’ять тисяч годин. Нарешті, пощастило.

За допомогою Батлерових інструментів хлопець оглянув вибуховий механізм. Може, і знешкодить, якщо матиме в запасі кілька місяців, кілька комп’ю­терів і лазерів. Без цього шанси дорівнювали шансам вивірки зробити паперовий літачок.

— Бомба в робочому стані, — сказав він Квану. — Тільки таймер збився.

Цілитель погладив бороду.

— У цьому є сенс. Цей інструмент відносно про­стий, порівняно зі складністю наших тіл. Тунелю між вимірами було не складно зібрати його до купи. А от таймер — інша справа. На нього вплинули всі ті відгалуження часу, які ми минали. Вона може вибух­нути щосекунди або не вибухне ніколи.

«Не будемо казати про ніколи, — подумав Арте­міс. — Може, я і не знешкоджу цю штуку, але підірва­ти тоді, коли потрібно, в мене точно вийде».

Холлі зазирнула у смертельний пристрій.

— Чи не можемо ми кудись її викинути?

Кван похитав головою.

— Неживі предмети не можуть самі подорожува­ти в тунелі часу. А от нас може затягнути назад будь-якої миті. Потрібно негайно заякоритися сріблом.

Холлі покосилася на Артеміса.

— А якщо комусь хочеться, аби його затягло назад?

— Тобі? — посміхнувся Кван. — Потрібні певні умови. Якщо просто дозволити себе підхопити, неві­домо, де ти опинишся. Чи коли. Тебе затягуватиме твій власний простір і час, але тепер, коли закляття слабшає, ти можеш матеріалізуватися у скелі за милю під Землею або на Місяці.

Так, неприємна ситуація. Одна справа, коли ти хутенько оглянув поверхню Місяця як турист, і зо­всім інша, коли ти приречений сидіти там довічно. Втім, після першої хвилини ти більше нічого про це не знатимеш.

— Отже, ми застрягли тут? — сказала Холлі. — Нуж-бо, Артемісе. Ти маєш план. Ти завжди маєш план.

Усі зібралися навколо хлопця. Було в ньому щось таке, що змушувало інших слухатися його. Може, він і сам уважав себе лідером? До того ж, він був найви­щим серед них.

Хлопець посміхнувся.

«Саме так Батлер увесь час і почувається».

— Усі ми маємо підставу для того, щоб хотіти по­вернутися, — почав він. — Ми з Холлі лишили тих, кого любимо. І нам знову хотілося б побачити друзів

і родину. Номер Один і Кван, вам потрібно зв’язатися з Народом, що перебуває в іншому вимірі. Закляття розвіюється, і дуже скоро скрізь на острові буде не­безпечно. Якщо мої підрахунки правильні, а я пере­конаний, що вони правильні, тоді навіть срібло не зможе вас тут утримати. Отже, можна переміщувати­ся, коли це продиктує закляття, або ж ми самі може­мо вирішити, коли виконати міжвимірний стрибок.

Кван трохи поміркував.

— Неможливо. Щоб перемістити цей острів, нам знадобилося семеро цілителів і вулкан. Щоб повер­нутися назад, мені знадобиться семеро магічних іс­тот. Бажано цілителів. І звісно, активний вулкан, якого у нас немає.

— Чи обов’язково це має бути вулкан? Хіба не пі­дійде будь-яке джерело енергії?

— Теоретично — так, — погодився Кван. — Ка­жеш, ми можемо скористатися бомбою?

— Можливо.

— Припустімо. Та все одно потрібно семеро ма­гічних істот.

— Але ж закляття уже існує, — заперечив Арте­міс. — Інфраструктуру ми маємо. Може, вистачить і меншої кількості?

Кван погрозив хлопцю пальцем.

— А ти розумний, Хлопче Бруду! Так, можливо, і вистачить. Але точно сказати не можна, доки ми не візьмемося до діла.

— Скільки?

— П’ятеро. Щонайменше п’ятеро.

Холлі аж зубами заскреготіла.

— Маємо лише трьох. І Номер Один іще новачок. Отже, потрібно знайти на острові двох демонів з ма­гічними здібностями.

— Неможливо, — відрізав Кван. — Щойно демон проходить деформацію, він утрачає всі магічні за­датки, які, можливо, мав. Не деформуються тільки такі цілителі, як ми з Номером Один. От ми і збері­гаємо магію.