Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер
Мульч розщібнув заднього клапана на штанях. Що ж, як то кажуть у копальнях, пора засмоктати трохи грязюки. Гном’ячі тунелі мають одну істотну ваду: вони затягуються самі собою, тож якщо тобі треба повернутися туди, звідки прийшов, доводиться рити їх заново. Декотрі гноми повертаються прокладеним допіру підземним шляхом» знову прожовуючи собі його крізь уже не такий щільний і вже раз перетравлений ґрунт. Але Мульч завжди волів рити новий тунель. Йому чомусь не подобалося перепускати двічі через себе одну й ту саму землю.
Роззявивши щелепи, гном, неначе торпеда, кинувся до дірки, яку часину тому сам вигриз у підлозі винного льоху. Щойно приємний дух ґрунту наповнив гномові ніздрі, як душу йому огорнув супокій. Він врятувався. Врятувався! Ніщо не вженеться за гномом під землею, навіть скейліанський хробак-каменеїд. Але для цього йому треба, звісно, допастися до землі…
Десять дуже сильних і чіпких пальців ухопили Мульча за кісточки. Ох, не щастило сьогодні гномові-клептоману! Спершу той гоблін «Бородавка», а тепер цей багноїд-зарізяка. Дехто ніколи й нічого не годен навчитися. Що ж воно за «дехто», як ви гадаєте? Багноїди, хто ж іще!
— Пушти! — промимрив він розчепленими щелепами.
— Ще б чого! — відповіли йому. — Цей дім ти покинеш тільки у мішку для трупів.
Мульч відчув, що його тягнуть назад. Ну й силак цей чолов’яга! Небагато знайдеться на світі істот, здатних зрушити з місця гнома, який у щось вчепився. І гномові нічого не лишалось, як пальцями загрібати просяклу вином землю та пригорщами кидати її собі в пащу, мов у печеру. Це ж був його єдиний шанс на порятунок.
— Ану вилазь, гобліне! Вилазь мені звідтіля! «Гобліне!» Його, гнома, назвали гобліном! Коли б Мульч не був такий заклопотаний пережовуванням землі, аби вистрелити нею у ворога, він би неодмінно висловив своє обурення.
А чолов’яга чогось ураз замовк. Можливо, він побачив розщібнугого наштанного клапана, а можливо, й те, що за тим клапаном ховалося. Але безперечно одне: цієї миті йому пригадалося те, що спіткало його в кімнаті з сейфом…
— О…
Що мало бути сказане після цього «о…», так і залишиться довіку таємницею, але ми ладні битись об заклад, що й цей короткий вигук, і мовчання після нього мали скластися в поширений серед багноїдів вираз «О Боже!». Хай там як, а в Лаккея просто не лишилося часу довершити цю свою коротку молитву, бо цієї миті він вчасно здогадався розтиснути руки. І це рішення виявилося воістину мудрим, бо Мульч якраз надумався здійснити свою грунтову атаку.
Шмат спресованої глини гарматним ядром полетів точно в те місце, де лиш секунду тому перебувала Лаккеєва голова. Якби вона лишалася ще там, то такий потужний удар неодмінно відділив би її від плечей чолов’яги. І це був би геть безславний кінець кар’єрі тілоохоронця подібного масштабу. А так снаряд із просяклої винами глини тільки ледь зачепив Лаккеєве вухо. Але й цього вистачило, щоб чолов’ягу закрутило, мов фігуриста на льоду, й кинуло заднім місцем на підлогу. І такий прикрий конфуз спіткав бравого охоронця уже вдруге протягом лічених хвилин!
Коли в Лаюсеєвих очах нарешті розвиднілось, за гномом тільки смуга лягла — точніше, вир збуреного бруду. Слуга розважливо відмовився від подальшого переслідування. Загинути під землею не входило до переліку найневідкладніших справ, які він запланував на сьогодні. «Але ми ще здибаємося з тобою, чарівна істотко!» — понуро подумав він. Їм і справді ще довелося здибатись. Але то буде вже інша історія.
Відбій від того першого залпу надав Мульчеві потрібного прискорення. За інерцією він промчав метрів десять уздовж жили суглинку, перш ніж усвідомив, що ніхто вже за ним не женеться. Нарешті від смаку доброї землі серце його забилося в нормальному ритмі, й Мульч подумав: час утілювати в житія план втечі!
Тож гном-клептоман змінив свій курс — почав прожовувати собі дорогу до кролятника, якого зачув ще тоді, коли прокладав «підземку» до будинку. Якщо Мульчеві усміхається його талан і кентавр не робив сейсмологічного аналізу ґрунту на території садиби, тоді його затія має спрацювати. Лишалося тільки покладати надію на те, що в Корча з О’Гиром є наразі куди невідкладніші справи, ніж пошуки в’язня, який пропав безвісти. Обвести Джуліуса кругом пальця зовсім легко, а от кентавр — хитрюща бестія.
Внутрішній Мульчів компас вів його в правильному напрямку, і вже за кілька хвилин гном відчув легкі коливання грунту, які йшли від нір, де стрибали кролі. Тепер головне було правильно розрахувати час, аби його розіграш прийняли за чисту монету. Він сповільнив швидкість свого просування, обережно розриваючи землю руками, аж поки його пальці проникли в порожнечу кролячої нори. Мульч навмисне дивився не туди, знаючи, що все, що він бачить, відразу передається на екран командного пункту.
Пальці його лежали на підлозі нори, мов задерті догори лапки перекинутого на спину павука. Довго чекати й не довелося. Десь за дві секунди почулося ритмічне тупотіння кролячих лапок, воно наближалося. Коли лапки тваринки торкнулися гномових долонь, Мульч різко сіпнув руки вгору й дужими пальцями стис кролеву шию. Бідолашна тварина не мала жодних шансів на порятунок. «Даруй, друже, — подумки вибачився гном. — Коли б можна було вчинити якось інакше…» Витягши кроля з нори, Мульч поставив щелепу на місце й щосили зарепетував:
— Обвал! Обвал! Рятуйте! Рятуйте!
А тепер найскладніший фокус. Однією рукою він розворушив довколишній ґрунт, і на голову йому посипалась лавина груддя. Другою рукою вийняв з лівого ока мініатюрну відеокамеру й вставив її в око кролеві. Зважаючи на майже суцільну темряву й падіння розворушеної землі, помітити підміну було майже неможливо.
— Джуліусе! Пробі! Рятуйте!
— Мульче! Що
