Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

Мульч приклав вухо до скла, що прикривало полотно. Нічого електричного не чути. Отже, немає підключення до сигналізації. Аби допевнитися остаточно, він понюхав край рами. Авжеж, ні міді, ні пластику. Тільки дерево, криця й скло. Трохи свинцю в фарбах. Гном-клептоман підколупнув раму нігтем і потяг. Картина плавно відхилилась — поставлена з одного боку на завісики. А що за нею? Сейф.

— Це сейф, — підказав О’Гир.

— Та знаю, дурню. Не заважай, бо я намагаюсь зосередитися. Хочеш допомогти — підкажи краще комбінацію.

— Нема проблем. О, до речі, буде тобі зараз ще одне потрясіннячко. Може, великий хлопець посмокче свого великого пальчика, щоб легше стало?

— О’Гире, я зараз… Ой-ой-ой!

— Ото ж бо й воно. Це у твоїй лінзі ввімкнувся рентген.

Мульч примружився на сейф. Неймовірно! Він бачив просто крізь дверцята. Механізми замків та засувів видніли чіткими тінями. Гном подмухав на свої волохаті пальці й набрав комбінацію цифр на дискові. За кілька секунд сейф відчинився перед ним.

— Пхе, — розчаровано видихнув кваліфікований злодій.

— Що там?

— Нічого. Самі гроші багноїдів. Нічого цінного.

— Облиш їх, — наказав Корч. — Спробуй обшукати іншу кімнату. Та ворушись мені!

Мульч кивнув головою. Іншу кімнату. Поки ще не сплив його час. Але щось йому гризло душу, не відпускало звідси. Якщо цей хлопчисько такий розумника, чому він заховав сейф за картиною? Яке банальне кліше! Цілком проти правил. Ні. Щось тут таки негаразд. Явно господар хотів обвести потенційного злодія кругом пальця…

Мульч зачинив сейф і штовхнув портрет-дверцята на місце. Картина легко, мов невагома, прокрутнулася на завісах. Невагома? Знов потяг картину до себе. Пустив назад…

— Арештований! Ти що, знайшов собі цяцю?

— Заткнися, Джуліусе! Ну, я хотів сказати, помовчіть хвильку, командувачу.

Примруживши очі, Мульч задивився на раму в профіль. Трохи товща за звичайну. Та яке там «трохи»! Набагато товща. Провів нігтем по задникові картини, відділив його й побачив…

— Ще один сейф!

Цей дрібніший. Очевидячки, на замовлення зроблений.

— О’Гире! Крізь цей я не бачу.

— Свинцева прокладка. Ну, ти в нас досвідчений зломлювач, то вже даси йому раду. Зроби те, що у тебе найкраще виходить.

— Дякую за допомогу, — пробурчав Мульч, притискаючи вухо до холодної криці.

Спробував покрутити диск. Легко йде. Свинець приглушує клацання — доведеться зосередитися. Ще добре, що дверцята такі тонкі: це означає лише потрійну комбінацію, щонайбільше.

Затамувавши відцих, Мульч почав обережно прокручувати диск, по одному зубчику за раз. Для звичайного слуху, навіть коли б підсилити звук, кожне клацання звучало б однаково. Але Мульч виразно чув, що кожен зубчик клацає по-своєму, і коли потрібний зубчик опинився нарешті в пазу, йому в вухо клацнуло так гучно, аж він мало не оглух.

— Один! — видихнув він.

— Поквапся, арештований! Твій час спливає.

— Ви урвали мою роботу лиш на те, щоб це сказати? Ну то я тепер починаю розуміти, як ви, Джуліусе, заслужили своє звання командувача.

— Арештований! Та я тебе…

Але Мульч так і не довідався, що ж такого страшного хотів зробити йому командувач, бо виколупав з вуха мікрофон і поклав до кишені. Тепер він міг цілковито зосередитися на своєму завданні.

— Два.

Щось зашамотіло за дверима. В коридорі. Хтось наближався до кімнати. Ось застугоніло так, що Мульч подумав: чи не слон часом? Напевне, це була та сама людина-гора, котра вивела з ладу найкращий загін Швидкого реагування.

Мульч зморгнув краплину поту з вії. Зосередься. Зосередься. Клац-клац. Клац-клац. Міліметр за міліметром. Нічого не виходило. Чогось під його ногами почала ледь відчутно підстрибувати підлога. Чи це Мульчеві просто вчувалося?

Клац-клац. Ну ж бо! Ну ж бо! Пальці зробилися слизькі від поту, диск проковзував під ними. Мульч витер їх об куртку.

— Ну ж бо, дитинко, давай! Порозмовляй зі мною.

Клац. Дзінь!

— Є!

Мульч крутнув ручку. Нічого не виходить. Іще один секрет? Провів пучкою пальця по металевій поверхні. Ось воно! Ніби просто невеличка нерівність. А насправді мікроскопічна замкова щілина. Занадто маленька для звичайної відмички. Значить, пора вдатися до невеличкого фокусу, якого він навчився у в’язниці. Тільки швидше, бо шлунок розбурхався, неначе рагу в пічці, а ті кроки все ближче й ближче…

Вибравши у своїй бороді особливо жорстку волосину, Мульч обережно всилив її кінчик у крихітний отвір. Коли кінчик знову виткнувся із замкової щілини, гном висмикнув волосину з бороди, й вона вмить затверділа, зберігши при цьому форму внутрішньої будови замочка.

Затамувавши віддих, Мульч крутнув волосину. І легесенько — мов гоблінська брехня! — замочок відімкнувся. Чудово! Отакі моменти чи ж не варті всього згаяного в буцегарнях часу?

Гном-клептоман відчинив невеличкі дверцята. Просто чудесна робота. Тільки Чарівний Народ усе ж таки краще (хоч трохи) працює за цього майстра. Дверцята легесенькі, мов вафелька. Всередині — невеличкий сейф. А в тій крихітній камері…

— О всемогутні боги на небесах! — видихнув Мульч.

Далі події почали розвиватися з карколомною швидкістю. Потрясіння, яке пережив Мульч, моментально передалося його нутрощам, а ті вирішили, що пора нарешті позбутися надміру газів. Мульч надто добре знав, що зараз станеться. Симптоми були до болю знайомі: ватяні ноги, бурхливі корчі, зад ходором ходить. Гном тільки й встиг, що вихопити з сейфа предмет, який так його вразив, нахилитися вперед та обхопити, для більшої стійкості, коліна руками.

Накопичені в животі гази набули потуги справжнього, хай і невеличкого, циклону, і вже ніяка сила не годна була їх стримати. Тож вони й вирвалися назовні, миттю відщебнувши задній клапан на Мульчевих штанях. І весь удар прийняв на себе якийсь здоровило, що цієї самої хвилини якраз підкрадався до злодія ззаду.

Артеміс не відводив погляду від моніторів. Починався найскладніший етап: зазвичай викрадачі в такий час заспокоюються, гадаючи, нібито всіх перехитрували, напруження