Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

— Ти слушно кажеш — це раз, — повільно кивнув головою Корч. — Я скористаюся цією нагодою — два. Ви, двоє, добре попрацювали — три. І четверте: якщо ти, О’Гиряко, ще хоч раз назвеш мене Джуліусом, я примушу тебе зжерти твої власні копита. А зараз з’єднай мене з Радою. Мені потрібен дозвіл на видачу того золота.

— Негайно з’єдную, командувачу Корче, ваша святосте! — осміхнувся О’Гир, пускаючи повз вуха погрозу стосовно копит. — Але це винятково задля порятунку Холлі Куць.

— Отже, ми надсилаємо Фаулові золото, — бурмотів Корч, міркуючи вголос. — Він випускає Холлі, ми «прополощемо» цю місцину, після чого зайдемо в будинок і заберемо викуп назад. Простіше бути не може.

— Це просто блискуча простота! — аж пирскав ентузіазмом Аргон. — Ми, психоаналітики, здійснили тут справжній прорив — чи не правда, докторе Кумулусе?

А Кумулусові аж голова паморочилася від тих можливостей, що відкривалися.

— Поїздки з лекціями, угоди на книги! Самі тільки права на екранізацію принесуть нам ціле багатство…

— І соціологам ми заткнемо рота. Цей випадок каменя на камені не лишає від їхнього твердження, буцім асоціальна поведінка характерна тільки для знедолених верств населення. Цей Фаул ніколи в житті не зазнавав ні голоду, ні спраги.

— Існує чимало різновидів спраги чи то прагнення, — зауважив Арґон.

— Свята правда! Прагнення успіху. Прагнення влади. Прагнення…

— Ану вшивайтеся! — гаркнув Корч. — Вшивайтеся, поки я вас не передушив тут обох! І хай тільки в сьогоднішньому вечірньому ток-шоу я почую хоч слово про ці події, доведеться вкоротити декому довгого язика.

Консультанти обачно пішли собі геть, подумки вирішивши не телефонувати своїм агентам, поки не опиняться поза межами Корчевого слуху.

— Не знаю, чи погодиться Рада на таке, — знов засумнівався Корч, коли аналітики зникли. — Це ж ціла купа золота.

— Скільки саме? — О’Гир відірвав очі від комп’ютера.

— Оце стільки. — Командувач підштовхнув до кентавра аркушик паперу.

— Справді купа! — аж свиснув О Тир. — Тонна. В маленьких зливках без маркірування. І неодмінно двадцятичотирикаратне. Добре, хоч вага кругла…

— Дякую, що втішив. Неодмінно наведу цей аргумент перед Радою. Ти вже з’єднався з нею?

У відповідь кентавр щось миркнув, причому явно несхвально. Яке нахабство — так відповідати старшому офіцерові! Наразі Корч не мав сил приструнчити зухвальця, але в пам’яті своїй закарбував: коли все це скінчиться, урізати кентаврові платню на кілька десятків років. Потер натомлені очі. Зупинення часу почало даватися взнаки. Мозок усе одно не дозволив би йому заснути, бо на момент зупинення часу він не спав, але тіло аж стогнало, вимагаючи відпочинку.

Він підвівся зі стільця й широко розчахнув двері, аби впустити в шатл хоч трохи повітря. Атмосфера була затхла. В зоні зупиненого часу завжди затхле повітря. Навіть молекулам зась вирватися з часового поля — де вже там якомусь людському хлопчиськові!

А там, біля порталу, відбувалася якась шамотня. Ще й яка бурхлива! У повітрі, в оточенні поліціянтів, ширяла велика клітка. Очолював процесію Дрюк, і все це шестя прямувало якраз до шатла. Корч ступив крок їм назустріч.

— Це ще що таке? — поцікавився він не надто приязно. — До нас приїхав цирк?

Дрюкове обличчя було бліде, але рішуче.

— Ні, Джуліусе. Це кінець вашому циркові.

— Так-так, — кивнув Корч головою. — Значить, ти ведеш циркачів?

Із дверей виткнулася О’Гирова голова:

— Даруйте, що уриваю вашу нескінченну циркову метафору, але що це за чортівня?

— Атож, майоре, — підхопив Корч, киваючи на клітку, що пливла у повітрі, — що це за чортівня?

Дрюк зробив кілька глибоких вдихів — щоб набратися сміливості.

— Я вирішив діяти за твоєю схемою, Джуліусе.

— Справді?

— Так. Ти послав до маєтку пропаще створіння. Щось подібне зроблю зараз я.

Корч погрозливо осміхнувся:

— Ти, майоре, й кроку не ступиш без мого дозволу.

Дрюк мимоволі позадкував.

— Я був у Раді, Джуліусе. І домігся повної їхньої підтримки.

Корч обернувся до О’Гира:

— Це правда?

— Либонь, що так. Допіру по зовнішній лінії прийшло повідомлення. Бал править нині Дрюк. Він доповів Раді про вимогу викупу й про те, що ви випустили з в’язниці пана Копача. Ви ж знаєте, як наші старійшини не люблять розлучатися з золотом.

Корч схрестив руки на грудях.

— А знаєш, Дрюку, мене застерігали щодо тебе. Казали, що ти здатен завдати удар у спину. Але я не вірив. Такий був дурний.

— Річ тут не в нас, Джуліусе. Річ у нашому завданні, в нашій місії. Те, що сидить у цій клітці, — єдиний наш шанс на успіх.

— То й що ж воно сидить у цій твоїй клітці? Втім, можеш не казати, я й сам здогадуюсь. Там друга, після Мульча, підземна істота, котра не володіє чарівною силою. Це перший троль, якого нам пощастило взяти живцем за добру сотню літ.

— Саме так. Ця істота ідеально. підходить для знищення нашого супротивника.

Корчеві щоки аж розпашілися від ледве стримуваного гніву.

— Я не вірю, що нормальний ельф міг додуматися до такого.

— Поглянь правді в обличчя, Джуліусе. В принципі ця ідея не відрізняється від твоєї.

— Ні, таки відрізняється. Мульч Копач сам зробив свій вибір. Він розумів, чим ризикує.

— Копач загинув?

Корч знову потер очі.

— Так. Нібито загинув. Обвал тунелю.

— Це зайвий раз підтверджує мою слушність. Із тролем їм не впоратися так легко.

— Чи ти не знаєш, що троль — тупа, дика тварина? Гадаєш, вона слухатиметься твоїх вказівок?

Дрюк посміхнувся — якась упевненість прозирнула крізь його страхи.

— Яких іще вказівок? Ми просто впхнемо його в будинок, а самі розбіжимося хто куди. Даю тобі