Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці - Йон Колфер

— Чому ж він мені нічого не сказав?

— То лише припущення. Я вас дуже поважаю, ко­мандире, але ж усі знають, як ви сприймаєте припу­щення.

Рут неохоче кивнув. Це правда. На припущення в нього не було часу. Або давай докази, або геть із кабінету.

— Кентавр провів дослідження у свій вільний час. Насамперед він зрозумів, що золота повернулося не так і багато. Ми мали отримати половину викупу, а, за підрахунками Фоулі, на візку не вистачало де­сятків зо два злитків.

Командир відкусив кінчик сигари. Підозри ви­никли не порожньому місці: зникле золото, Мульч Діггінс за кілька метрів від нього. Два та два — чотири.

— Як ви знаєте, за стандартними процедурами в ЛЕП ми маємо обробляти всю нашу власність, включаючи золото для викупу, рідиною на основі солініума. Тож Фоулі провів перевірку на солініум і виявив його сліди по всьому Лос-Анджелесу. Особ­ливо в готелі «Кроулі» в Беверлі-Хіллз. Він зламав готельний комп’ютер і з’ясував, що у пентхаузі меш­кає такий собі Ленс Діггер.

— Діггер? — ворухнув Рут вухами.

— Так, — кивнула Холлі. — Не просто збіг. Фоулі звернувся до мене, і я порадила йому зробити кілька супутникових світлин, а вже потім іти до вас. Але...

— Пана Діггера не дуже легко відловити. Пра­вильно?

— Саме так.

Обличчя у Рута з рожевого стало помідорним.

— Негідник Мульч. Як йому це вдалося?

Холлі знизала плечима.

— Припускаємо, що він переставив іридо-камеру на око якоїсь дрібної тварини, можливо, кролика. Потім підстроїв катастрофу в тунелі.

— Отже, ми спостерігали за смертю якогось кро­лика?

— Точно. Теоретично.

— Я вб’ю його, — вигукнув Рут і стукнув кулаком по панелі управління. — Чи може це корито летіти швидше?

Лос-Анджелес

На стіну Мульч заліз без особливих зусиль. Там було кілька зовнішніх камер, але іонний фільтр на шоло­мі показував, де саме вони були. Визначити, де у ка­мер мертва зона, було зовсім не складно.

Через годину Мульч уже був у квартирі Меггі В. на десятому поверсі. Скло на вікнах було вкрите потрійним куленепробивним шаром. Кінозірки. Усі вони параноїки.

Звісно, до вікна кріпилися і датчики сигналізації. А на стіні причаївся сенсор руху, схожий на заморо­жену курку. Цього Мульч і очікував.

Гном розтопив скло пляшечкою поліроля для скель, яким чистили діаманти в шахтах. Люди обрі­зають і шліфують діаманти, щоб ті сяяли. Таке мар­нотратство! Викинути у сміття половину камінця!

Далі Грауч оглянув кімнату через іонний фільтр, аби дізнатися радіус дії сенсора руху. Червоний про­мінь указував, що сенсор було спрямовано на двері. Ну і нехай. Мульч ходитиме попід стінами.

Пори досі вимагали вологи, тож гном легко проповз уздовж сталевих полиць по периметру ві­тальні.

Наступний крок — знайти «Оскара». Заховати його могли де завгодно, навіть у подушці Меггі В., але починати потрібно з кімнати. Ніколи не знаєш, де тобі пощастить.

Мульч увімкнув рентген-фільтр, перевірив, чи не­має в стіні сейфа. Нічого. Обстежив підлогу. Люди порозумнішали. Під смугастим килимом висвітився металевий куб. Легко.

Грауч підкрався до сенсора руху і дуже обережно повернув прилад так, щоб той дивився в стелю. Під­лога безпечна.

Мульч відкинув килим, помацав поверхню чутли­вими пальцями ніг. Здається, колодок тиску немає. Він згорнув килим і побачив люк. Неозброєним оком його важко було помітити. Але Мульч був справжнім професіоналом, і око в нього було озбро­єне збільшувальним об’єктивом ЛЕП.

Гном підчепив люк нігтем і відкрив кришку. Сейф його розчарував. Усередині навіть прошарку свин­цю не було. Через рентген-фільтр легко побачити механізм. Проста комбінація. Лише три цифри.

Мульч вимкнув фільтр. Що за радість ламати за­мок, який можна бачити наскрізь? Він приклав до дверцят вухо, крутнув диск. Через п’ятнадцять се­кунд сейф під ногами відчинився.

Виблиснув золотом «Оскар». І тут Мульч припус­тився великої помилки. Він розслабився. Подумки він уже повернувся до власної квартири і випив літ­рів зо два крижаної водички. А якщо злодій розсла­бився, йому прямий путь до в’язниці.

Мульч забув перевірити, чи немає інших пасток, і витяг статуетку. Якби він не втратив пильність,

побачив би, що від підніжжя «Оскара» тягнувся дріт. Коли статуетку зсунули з місця, спрацювала сигна­лізація.

Підйомник Е93

Холлі виставила автопілот на три тисячі метрів під землею. Вона відстебнула ремінь безпеки і приєдна­лася до інших.

— Дві проблеми. По-перше, якщо ми опустимося нижче, нас побачать радари, якщо вони й досі пра­цюють.

— Чому мені не хочеться почути про другу? — зітхнув Батлер.

— По-друге, ця частина підйомника зробилася непридатною, коли ельфи покинули Арктику.

— Що це означає?

— Це означає, що технічні тунелі частково зава­лилися.

— То в чому справа? Проб’ємося через завали.

Тепер зітхнула Холлі.

— Чим проб’ємося, командире? Це дипломатич­ний транспортер. Гармат на ньому немає.

Батлер дістав із кишені два предмети, схожі на ку­рячі яйця.

— А це що таке? Фоулі сказав, що вони стануть у нагоді.

Артеміс застогнав. Якби він не знав, що дворець­кий у нього — хлопець серйозний, присягнувся би, що той із них глузує.

Лос-Анджелес

— Ой, — видихнув Мульч.

За мить гра перетворилася на дуже небезпечну ситу­ацію. Щойно спрацювала сигналізація, двері кімнати відчинилися і всередину забігли дві величенькі німецькі вівчарки. Бойові собаки. За ними увійшов хазяїн — кремезний чоловік у захисному костюмі. Його ніби об­вішали матами. Схоже, психіка у собак нестабільна.

— Милі песики, — сказав Мульч і почав тихенько розстібати клапан на штанях.

Підйомник Е93

Холлі легенько натиснула на важіль і підвела тран­спортер ближче до стін шахти.

— Ближче не можна, — сказала вона в мікро­фон. — Іще кілька сантиметрів, і повітряні потоки розмажуть нас по скелі.

— Повітряні потоки? — пробурчав Рут. — Ти ні­чого про них не казала, коли я вилазив.

Командир лежав на крилі транспортера і намагав­ся наблизитися до його краю. В кожному чоботі у нього лежало по бомбі.

— Вибачте, командире, хтось має керувати цією пташкою.

Рут щось пробурчав собі під ніс і просунувся ще трохи. Турбулентність у транспортері, що летить на скаженій швидкості, дуже сильна, але й повітряні Потоки будь-якої миті можуть скинути командира у прірву. Ні те, ні інше йому не подобалося. Єдине, що втішало, — думка про те, що скоро він обхопить своїми пальцями Мульчеве горло.

— Іще один метр, — прохрипів Рут у мікрофон. На щастя, в транспортері була своя комунікаційна система. — Іще метр, і я це зроблю.

— Не можна, командире. Ви не