Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці - Йон Колфер

Досі вони якось відбивалися від гоблінів елек­тричними кийками і тейзерами. Тейзери діяли на відстані до десяти метрів, а от електричні кийки го­дилися лише в рукопашній. Пристрої працювали на електричній батареї, і рано чи пізно заряд скінчить­ся. Після цього залишаться тільки каміння і кулаки. Навіть захист їх би не врятував, — у Б’ва Келл були бойові шоломи ЛЕП. Старі моделі, звісно, але вони вже мали протизахисні фільтри.

Над кабінкою пролетіла вогняна куля, розплави­ла асфальт у них під ногами. Гобліни порозумніша­ли, якщо можна так сказати. Замість того, щоб пали­ти в кабінку, вони пускали кулі поверх неї. Часу лишалося обмаль.

Трабл постукав по мікрофону.

— Викликає Кельп. Що у нас зі зброєю?

— Нічого, капітане, — пролунала відповідь. — Офіцерів багато, а стріляти нема з чого, хіба з пальця. Заряджаємо старі електричні пістолети, але на це по­трібно годин вісім, не менше. В Реконі лишилися обладунки. Я наказав, щоб вам негайно підкинули кілька. П’ять хвилин. Максимум.

— Дарвіт! — вилаявся капітан.

Доведеться кудись перебігати. Щосекунди кабін­ка могла розвалитися, і тоді для гоблінів вони будуть як на долоні. Капрал поруч тремтів від жаху.

— Заради бога, — гримнув на нього Кельп. — Ві­зьми себе в руки!

— Замовкни, Трабе, — огризнувся його брат Граб, вистукуючи зубами. — Ти мав за мною доглядати. Мама казала.

Трабл погрозив йому пальцем:

— Капітане Кельпе. Ми виконуємо свої обов’язки, капрале. І щоб ти знав, я за тобою доглядаю.

— Он як ти за мною доглядаєш? — образився Граб.

Трабл навіть не міг сказати, що дратувало його більше: молодший брат або гобліни.

— Слухай, Грабе. Кабінка довго не втримається. Потрібно якось добігти до торговельного центру. Зрозумів?

У Граба аж зуби перестали цокотіти.

— Ні. Я з місця не зрушу. Ти мене не змусиш. Я не проти просидіти тут усе своє життя.

Трабл підняв візор.

— Послухай мене. Послухай. Усе твоє життя три­ватиме тридцять секунд. Мусимо бігти.

— Але ж гобліни, Трабе!

Капітан Кельп схопив брата за плече.

— Нехай гобліни тебе не турбують. Мій чобіт — ось що має тебе турбувати. Зволікатимеш — він до­поможе тобі прискоритися.

Граб поморщився. Так брат із ним іще не пово­дився.

— Із нами ж нічого не скоїться, еге ж, братику?

Трабл підморгнув:

— Звісно, ні. Я ж капітан!

Молодший брат кивнув, і його зуби знов зацо­котіли.

— От і добре. Тепер повертай носа до дверей і, коли я скомандую, біжи. Зрозумів?

Знову кивок. Граб мотав головою, немов дятел за роботою.

— Гаразд, капрале. Готовий. За командою...

Іще одна вогняна куля. Цього разу ближче. Від гу­мової підошви Траблового чобота повалив чорний дим. Капітан висунув носа за стіну. Пролунав постріл, і в нього мало не з'явилася третя ніздря. Від кабінки відірвало вивіску «Фотофініш». Чи, скоріше, «Фот фі­ніш». Замість літери «о» зяяла чимала дірка. Отже, ви­віска лазеропробивна. Та яке то мало значення?

Падаючи, вивіска зачепила плече Трабла. Навіщо їм ті обладунки? Костюми ЛЕП були зроблені зі спе­ціального мікроволокна, що пом’якшувало розряд нейтрино або звукові сплески. Оскільки «Софтноузи»

уже кілька десятиліть не використовували, тож при створенні костюмів про них навіть і не згадува­ли. Лазерний постріл розірве тканину костюма, як рисовий папір.

Він плеснув брата по спині.

— Готовий?

Мабуть, той хотів кивнути, але замість голови гойднулося все тіло.

Трабл підібгав ноги, прикрив спину і груди вивіс­кою. Кілька пострілів вони витримають. Потім він прикриє Граба своїм тілом.

Іще одна куля. Впала точно між ними і торговель­ним центром. За мить в асфальті утворилася пала­юча дірка. Вони мусять бігти. Через вогонь.

— Закрити шолома!

— Навіщо?

— Закрийте, капрале!

Граб підкорився. З братом можна сперечатися, а от із капітаном — ні.

Трабл поклав руку на братову спину і штовхнув. Щосили.

— Біжи, біжи, біжи!

Вони пробігли прямо через полум’я. На костюмі лопалися нитки, не в змозі витримати жар. Під нога­ми хлюпала розжарена смола, що розтоплювала гуму підошов.

Але вони пробігли, вже було видно двері. Трабл стер із візора сажу. На нього чекали офіцери, що

з’юрмилися за щитами. Двоє санітарів уже зняли ру­кавички, щоб швидко надати допомогу.

Лишилося десять метрів.

Вони бігли.

Гобліни зрозуміли, що відбувається. На Кельпів обрушився лазерний дощ, знищуючи все, що лиши­лося від фасаду торговельного центру. Трабл нахи­лив голову і рвонувся вперед. У шолом ударила куля. Іще нижче голову. Притиснути підборіддя до грудей. Тримати вивіску.

Ударна хвиля підхопила капітана, як повітряного змія, кинула на брата і потягла обох до заповітних две­рей. Там їх одразу підхопили руки і затягли за щити.

— Грабе? — видихнув капітан Кельп. — Ти живий?

— Живий, — відповів один із санітарів, перекочу­ючи Трабла на живіт. — А от на вашій спині лишать­ся чудові синці.

Капітан Кельп махнув, щоб його лишили у спокої.

— Є якісь новини від командира?

Ельф покачав головою.

— Жодних. Рут зник без вісті, командиром при­значено Каджона. І, що найгірше, кажуть, що за всім цим стоїть Фоулі.

Трабл зблід, і не через біль у спині.

— Фоулі! Такого не може бути.

Трабл від розпачу заскреготів зубами. Фоулі і ко­мандир. Вибору не було, він має це зробити. Те, що снилося йому в жахливих снах.

Капітан Кельп піднявся, спираючись на лікоть. Повітря гуло від пострілів із «Софтноузів». Дуже скоро вони будуть переможені. Тож він має діяти.

Трабл набрав повні легені повітря.

— Гаразд, народе. Слухайте мене. Відступаємо до Поліцейської Плази.

Солдати заклякли. Навіть Граб перестав цокотіти зубами. Відступати?

— Ви чули мене! — гримнув Трабл. — Відступа­ємо. Ми не можемо захищати вулиці без зброї. Тож ворушіться.

Офіцери ЛЕП посунулися до службового виходу. Вони не звикли програвати, хай би як це не назива­лося, — відступ або тактичний маневр. Усе одно то була втеча. Хто б міг подумати, що такий наказ від­дасть Трабл Кельп?

Арктичний Ельфійський порт

Артеміс із супутниками знайшли притулок в ельфій- ському порту. Холлі дісталася туди, звисаючи через Ватлерове плече. Кілька хвилин вона голосно про­тестувала, але командир наказав замовкнути.

— Ти щойно перенесла складну магічну опера­цію, — пояснив він, — Тож помовч і роби вправи.

Холлі мала згинати і розгинати палець кілька го­дин поспіль, аби правильно зрослися сухожилля, адже їй доведеться стріляти.

Вони розсілися біля сяючого куба в пустому залі відправлення.

— Є