Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці - Йон Колфер

Мульч показав на чоловіка в матах.

— Вуф арфі ар-руф-ф! У того чоловіка велика кістка під сорочкою, — прогарчав він. (Ви ж зрозумі­ли, що це переклад.)

Німецькі вівчарки кинулися до чоловіка. Мульч вислизнув через дірку, а Меггі В. так заверещала, що в неї порепалася маска і з очей відвалилися чайні па­кетики. І хоча Грауч розумів, що він щойно перегор­нув останню сторінку цієї пригоди, статуетка «Оскара» в кишені зігрівала йому душу.

Підйомник Е93

До вибуху лишилося двадцять секунд, а командир ще й досі висів на стіні шахти. Крил у нього не було, та навіть якби і були, не вистачило б часу, щоб їх вине­сти. Якщо вони негайно не врятують Рута, вибухом його скине просто в безодню. І магія на розтоплено­му камінні не працювала. Лишився один варіант. До­ведеться Холлі скористатися затискачами.

Усі транспортери обладнані запасними шасі для приземлення. Якщо вузли доку не спрацюють, мож­на скористатися магнітними затискачами. Вони прилипнуть до будь-якої металевої поверхні доку й утримають транспортер. Також затискачі можуть знадобитися в невідомому місці: магніти відшука­ють металеві елементи і прилипнуть до них, як сли­мак до винограду.

— ОК, Джуліусе, — сказала Холлі. — Не ворушіться.

Рут зблід. Джуліусе. Холлі назвала його Джуліу­сом. Усе дуже погано.

Десять секунд.

Холлі кинула погляд на невеличкий монітор.

— Випускаю док-затискачі.

Із гуркотом відчинилися ґрати.

На моніторі з’явилося зображення командира. Навіть звідси видно було, як він переживає. Холлі направила червоний хрестик на груди начальника.

— Капітане Шорт, ви абсолютно впевнені?

Холлі не звернула уваги на слова.

— Відстань п’ятнадцять метрів. Умикаю магніт.

— Холлі, може, я спробую стрибнути. Я зможу. Переконаний, що зможу.

П’ять секунд.

— Випускаю шасі.

В основі затискача спалахнуло шість зарядів, із паза вилетів диск, за ним потягнувся полімерний кабель.

Рут відкрив рота, щоб вилаятися, але в груди йому ударився магніт, і в тілі не лишилося жодної молеку­ли повітря. Щось хруснуло.

— Змотуйте! — кинула Холлі в мікрофон і руши­ла транспортер із місця.

Командира, немов серфінгіста-екстремала, потяг­ло за ним.

Нуль секунд. Заряди вибухнули, і дві тисячі кіло­грамів щебеню приснуло в порожнечу. Крапля в оке­ані магми.

Через хвилину командир уже лежав у госпіталь­ному відсіку посольського транспортера. Дихати було боляче, але це не могло зупинити потік слів.

— Капітане Шорт! — проскреготав він. — Що, в біса, ви собі думали? Мене могло вбити.

Батлер розірвав Рутову туніку і перевірив пошко­дження.

— Могло. Через п’ять секунд ви б перетворилися на місиво. Дякувати Холлі, що ви досі живі.

Холлі підключила автопілот і витягла із аптечки спеціальний пакет. Розтерла його пальцями, щоб ак­тивувати кристал. Іще один винахід Фоулі. Пакет із льодом із цілющим кристалом. Не замінить магію, звісно, але набагато краще, ніж обійми та поцілунки.

— Що болить?

Рут закашлявся. На форму скрапнула кров.

— Усе тіло. Не вистачає пари ребер.

Холлі закусила губу. Вона не була лікарем, а ліку­вання автоматично не відбувається. Усе могло бути набагато гірше. Холлі знала одного віце-капітана, який зламав ногу і знепритомнів. Прийшов до тями з однією ногою, повернутою в інший бік. Операції вона ще не проводила. Коли Артеміс побажав, щоб вона вилікувала депресію його мами, то була інша часова зона. Холлі послала сильний позитивний сиг­нал, кілька іскорок, і через кілька днів із жінкою все було гаразд. Щось на кшталт загальнозміцнюючого засобу. Якби хтось навідався до маєтку через тиж­день, лише б присвиснув.

— Холлі, — простогнав Рут.

— Д-д-добре, — запнулася вона. — Гаразд.

Вона притулила долоні до Рутових грудей, посла­ла в пальці магію.

— Зцілися, — прошепотіла вона.

Командир закотив очі. Магія вимкнула мозок, аби заощадити сили. Холлі приклала до грудей непри­томного офіцера ЛЕП медичний пакет.

— Тримай, — наказала вона Артемісу. — Лише де­сять хвилин. Інакше можна пошкодити тканину.

Артеміс притиснув пакет. Дуже швидко його пальці забруднилися кров’ю. Бажання жартувати ку­дись зникло. Спочатку фізичні вправи, потім рани. Тепер ось це. За останні кілька днів він багато чого дізнався. Майже захотілося назад до Сент-Бартлебі.

Холлі швидко повернулася в кабіну пілота і на­правила зовнішні камери в допоміжний тунель.

У крісло другого пілота втиснувся Батлер.

— Ну? — запитав він. — Що ми маємо?

Холлі посміхнулася. І на кілька секунд на обличчі в неї промайнув той самий вираз, що і в охоронця Артеміса Фаула.

— Маємо велику дірку.

— Добре. Тож відвідаємо старого друзяку.

Холлі схопила важіль.

— Так, — кивнула вона. — Відвідаємо.

Атлантичний транспортер зник у допоміжному тунелі, як морква в глотці Фоулі. А для тих, хто не знає, скажемо, що то дуже швидко.

Готель «Кроулі», Беверлі-Хіллз, Лос-Анджелес

Мульч повернувся до готелю непоміченим. Звісно, цього разу по стіні дертися не довелося. То було б складніше, ніж у Меггі В. Стіни були цегляні, дуже пористі. Пальці висмоктали б усю вологу з каміння, але самі б не прилипли.

Ні, зараз Мульч увійшов до вестибюлю. Чом би й ні? Консьєрж був переконаний, що це Ленс Діггер, відлюдькуватий мільйонер. Коротенький, правда. Але багатий.

— Доброго вечора, Арте, — привітався Мульч із консьєржем, прямуючи до ліфта.

Арт визирнув із-поза мармурової стойки.

— А, пане Діггере, це ви, — сказав він трохи збен­тежено. — Мені здалося, що мить тому ви вже уві­йшли.

— Ні, — посміхнувся Мульч. — Сьогодні я повер­таюся вперше.

— Гм. Може, вітер штору ворухнув.

— Може. Думаю, варто замазати всі дірки у сті­нах. Ураховуючи, скільки я плачу...

— Так, так, — погодився Арт. Він завжди пого­джувався з мешканцями. Політика компанії.

Мульч увійшов у ліфт із дзеркальними стінами і телескопічною указкою натиснув на кнопку пентхауса. Перші кілька місяців він підстрибував, щоб

дістати кнопку, але така поведінка не гідна мільйо­нера. До того ж, Арт за своєю стойкою чув, як Мульч стрибає.

Дзеркальна коробка тихо поїхала вгору, повз неї пропливали поверхи. Мульч ледь утримався, щоб не дістати із сумки «Оскара». У ліфт міг хтось увій­ти. Він зробив великий ковток із пляшки з ір­ландською джерельною водою, що нагадувала чис­ту ельфійську. Щойно він поставить «Оскара» у шафу, як пірне у холодну ванну, щоб утамувати спрагу пор. А то прокинеться вранці прилиплим до ліжка.

Двері Мульча замикалися на кодовий замок. Чо­тирнадцять цифр. Нічого так не допомагає не потра­пити до тюрми, як краплинка параної. Навіть якщо ЛЕП уважали його мертвим. Мульч так і не зміг позбавитися відчуття, що одного