Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці - Йон Колфер

Рут ризикнув заглянути у прірву. Скелясті стіни сягали далеко вниз, і кінця їм не було видно. Десь унизу спалахувала помаранчева магма земної кори. Божевілля. Має ж існувати якийсь інший спосіб! За­раз він був не проти навіть над землею пролетіти.

І тут Джуліусові Бугу було видіння. Може, тому ви­ною сірчані випаровування, стрес чи голод. Але коман­дир заприсягнувся би, що перед ним з’явилося облич­чя Мульча Діггумса, немов вигравіруване на камені Гном курив сигару і самовдоволено посміхався.

Командир схаменувся. Щоб його переміг злочи­нець? Не бувати такому.

Рут підвівся, витер спітнілі долоні об комбінезон. Повітряні потоки смикали за пальці, немов привиди пустували.

— Готові збільшити дистанцію між нами і май­бутньою діркою? — рявкнув він у мікрофон.

— Звісно, командире, — відповіла Холлі. — Щой­но ви повернетесь до нас, як ми відлетимо далі.

— Добре! Лишаймося на зв’язку.

Рут дістав дротик. Титановий кінчик легко заче­питься за розколини в камені. Командир знав, що заряду всередині гачка вистачить, щоб роздробити скелю. П’ять метрів. Не дуже тут розбіжишся. А коли і стрибнеш, то втриматися буде дуже важко, адже на поверхні скелі немає жодної ручки.

— Ну ж бо, Джуліусе, — посміхнулося обличчя Мульча. — Подивимось, який вигляд ти матимеш, коли тебе розмаже по стіні.

— Стули пельку, заарештований, — рявкнув ко­мандир. І стрибнув, замахнувшись у порожнечу.

Назустріч йому вилетіло кам’яне обличчя і виби­ло з легенів геть усе повітря. Рут зціпив зуби від болю. Лишається сподіватися, що кісток він не пере­ламав, тому що після подорожі до Росії магії в нього не залишиться навіть для того, щоб ромашку вирос­тити, не кажучи вже про зцілення зламаних ребер.

Лобовий прожектор транспортера висвітлив міс­це, де в шахту колись виходив тунель гномів. Тут може бути слабке місце. Рут вставив заряд у ямки на швах.

— Іду до тебе, Діггумсе, — пробурмотів він і роз­давив детонатори.

Лишається тридцять секунд.

Рут прицілився в крило транспортера другим дротиком. Легке завдання. Таке він робив, іще коли був курсантом. На жаль, на симуляторах не було по­вітряних потоків.

Не встиг командир вистрелити, як вихор газу під­хопив задню частину транспортера і розвернув його на сорок градусів праворуч. Дротик промахнувся на метр. Він полетів у прірву і потягнув за собою ко­мандира. У Рута було два варіанти: він міг змотати трос портативною лебідкою, що кріпилася до паску, а міг відчепити дротик і спробувати вистрілити но­вим. Джуліус відчепив трос. Швидше взяти новий. Чудовий план, якби він уже не використав гачок, коли вони вибиралися з-під льоду. Пригадав це ко­мандир рівно через півсекунди після того, як попро­щався з дротиком.

— Дарвіт, — вилаявся він і похлопав по паску, сподіваючись знайти там інший дротик, якого, він тепер точно знав, там не було.

— Проблеми, командире? — запитала Холлі, і го­лос у неї був напруженим.

— Не лишилося дротиків, а снаряди я уже заклав.

Запала коротка тиша. Зовсім коротка. Для довгих розмірковувань не було часу. Рут подивився на свій місяцеметр. Двадцять п’ять секунд.

Холлі заговорила, і в її голосі не відчувалося ані ентузіазму, ані впевненості.

— Е-е... командире? На вас є щось металеве?

— Так, — відповів спантеличений Рут. — Значок, пряжка, бластер. А що?

Холлі підвела транспортер на міліметр ближче до стіни. Іще ближче — і вони просто загинуть.

— Скажімо так... Чи дорогі вам ваші ребра?

— А що?

— Здається, я знаю, як вас звідти витягти.

— Як?

— Сказати я можу, але вам не сподобається.

— Кажи, капітане. Це наказ.

Холлі сказала. Рутові не сподобалося.

Лос-Анджелес

Гном випустив гази. Не дуже приємна тема для роз­мови. Навіть гноми її уникають. Не одна жінка-гномиха сварила вдома свого чоловіка, що той не лишив га­зів у тунелі. Але факт лишається фактом. Генетично гноми схильні до метеоризму, особливо коли їдять глину в тунелі. їхні шлунки можуть переробити кілька кіло землі за секунду, бо гноми мають особливу систе­му травлення. Рота вони роззявляють дуже широко. А багато землі — багато й повітря. Усе воно має ку­дись подітися, тож вирушає на південь. Якщо сказати пристойно, то тунель позаду гнома знову завалює зем­лею. Мульч уже кілька місяців не їв землі, але трохи газу в нього іще лишилося. Так, про всяк випадок.

Пси приготувалися нападати. Із їхніх роззявлених пащ капала слина. Зараз його розірвуть на шматоч­ки. Мульч зосередився. Зі шлунка пролунало знайо­ме булькання, немов там боролися двоє велетнів. Гном зчепив зуби. Вибух обіцяє бути потужним!

Хазяїн собак дмухнув у свисток. Пси рвонули впе­ред, немов зубасті торпеди. Мульч випустив гази, що пробили дірку в килиму і підкинули його аж до стелі, до якої тут же присмокталися спраглі пори. В безпе­ці. На якийсь час.

Німецькі вівчарки дуже здивувалися. Вони пере­пробували чимало істот у харчовому ланцюгу. А тут щось новеньке. І не сказати щоб приємне. Ви ж не забули, що собачі носи набагато чутливіші, ніж людські?

Чоловік іще кілька разів дмухнув у свисток. Але контроль, який він мав над собаками, кудись подівся тієї самої миті, коли Мульч зіпсував повітря. Щойно носи у собак прочистилися, яки вони почали скака­ти і клацати зубами.

Мульч зіщулився. Пси розумніші за пересічного гобліна. Через кілька хвилин вони додумаються за­лізти на меблі та стрибати звідти.

Гном поліз до вікна, але чоловік був уже там і за­крив отвір своїм тілом. Мульч помітив, що чоловік потягнувся до зброї на поясі. Це вже серйозно. У гномів багато цікавих рис, а от куленепробивності серед них немає.

Ситуація ускладнилася. На порозі з’явилася Меггі В., у руках у неї була хромова бейсбольна бита. Такою Меггі В. публіка не бачила. На обличчі в неї була зелена маска, а під кожним оком лежало по па­кетику чаю.

— Ми вас спіймали, пане Грауч, — сказала вона. — І ваші трюки вам не допоможуть.

Мульч зрозумів, що його кар’єра Грауча скінчила­ся. Втече він чи ні, але ще до світанку поліція переві­рить кожного карлика в місті.

Лишилося розіграти останню карту. Мовні здіб­ності. Кожна міфічна істота має здібність до мов, оскільки всі вони походять від гномської. Навіть мова американських собак.

— Аф, — прогарчав Мульч. — Аф, р-р-раф-ф-ф, р-р-раф-ф-ф.

Собаки заклякли. Один — навіть у стрибку, і тієї ж миті звалився на свого напарника. Кілька се­кунд вони жували один одному хвіст, потім зрозумі­ли, що до них гавкає істота зі стелі. Акцент у неї був жахливий, мабуть, середньоєвропейський. Але гово­рив він пристойною собачою.