Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

— Дозвольте поцікавитися, як вас називати? — урвала його пані Миша.

— Мудрик, — відповіло звіря, нітрохи не розсердившись. — Як тільки ми збагнемо причину виникнення хвилі, одразу все стане на свої природні місця.

— Природні! — пропищала маленька товстуля Рюмса. — Мудрик нічогісінько не розуміє! У мене все пішло шкереберть, геть усе! Позавчора хтось підклав мені в черевик шишку, напевно, щоб посміятися з моїх великих ступнів, учора якийсь гемуль прогулювався попід моїми вікнами, багатозначно хихочучи. А сьогодні — ось маєш!

— То, кажете, велика хвиля здійнялася лише для того, щоб дошкулити Рюмсі? — ввічливо запитало інше звіря.

— Я такого не казала, — ледь не розплакалася Рюмса. — Ніхто про мене не думає, не кажучи вже про те, аби зробити щось заради мене! Про велику хвилю й мови нема!

— Може, ота шишка впала тобі до черевика з сосни? — співчутливо запитав Мудрик. Якщо це була соснова шишка, звичайно. Бо ж могла бути і ялинова… У твоєму черевику вміститься ялинова шишка?

— Нічого мені нагадувати, що маю великі ступні… — ображено огризнулася Рюмса.

— Я лише намагаюся розтлумачити, — виправдовувався Мудрик.

— Тут ідеться про образу почуттів. Цього не розтлумачити, — наполягала Рюмса.

— Гаразд, гаразд, — безпорадно погодився Мудрик.

Пані Миша вже вичесала хвостика і перемкнула увагу на будинок Мумі-тролів.

— Гляньте, рятують свої меблі, — зауважила вона, витягнувши далеко шию. — Оббивка на дивані, бачу, облізла. О, вони вже поснідали! Тільки про себе й думають! Хропся причісується та чепуриться. (А ми тут тонемо!) Уявляєте, тягнуть на дах диван, щоб висушити його! А тепер ще й стяг підняли! Присягаюся своїм неповторним хвостом, дехто вважає себе ледь не пупом землі!

Мумі-мама саме перехилилася через поруччя балкону й гукнула потерлільцям:

— Дорого ранку!

— Доброго ранку і вам! — запопадливо відгукнувся Мудрик. — Можна навідатися до вас у гості? Чи ще надто рано? Може, зазирнемо до вас після обіду?

— Заходьте вже, не відкладайте, — запросила Мама. — Мені подобаються ранкові візити.

Мудрик зачекав, доки стовбур великого дерева з вивернутим корінням порівнявся з дашком дровітні, притримав його хвостом і запитав своїх товаришів по нещастю:

— Попливете зі мною на гостину?

— Ні, красно дякую, — пирхнула пані Миша. — Нам нічого там робити! Пхе, яке нечупарне господарство!

— А мене не запрошували, — спохмурніла Рюмса.

Вона дивилася, як Мудрик відштовхується від дашка, стовбур ковзнув по воді. Раптом вона відчула себе такою самотньою, що, недовго думаючи, стрибнула на колоду, міцно вчепившись за гіллячки. Мудрик мовчки допоміг їй видряпатися на сухе.

Вони поволі підпливли до даху ґанку й увійшли досередини через вікно.

— Ласкаво просимо! — привітав їх Мумі-тато. — Дозвольте відрекомендувати: моя дружина, мій син, Хропся, Доня Мюмлі та Маленька Мю.

— Рюмса.

— Мудрик.

— Які ви смішні! — вигукнула Маленька Мю.

— Це церемонія знайомства, — пояснила Доня Мюмлі. — А тепер помовч, бо до нас прийшли зі справжнім візитом.

— У нас трохи неприбрано, — вибачалася Мама. — І вітальня, на жаль, затоплена…

— Не біда, — заспокоїла її Рюмса. — Тут такий чудовий вигляд з вікна. Ще й гарна погода встановилася!

— Ти була начебто іншої думки… — здивувався Мудрик.

Рюмса густо почервоніла.

— Я не мала наміру нікого обдурювати, — проле— беділа вона. — Просто вважаю за необхідне казати приємні речі.

Запала мовчанка.

— Тут трохи тісно, — ніяково заговорила знову Мама. — Та ми раді змінам. Я ніби по-іншому побачила наші меблі… надто коли вони плавали догори ногами! І вода стала такою теплою. Наша родина, власне кажучи, дуже любить плавати.

— Справді? — ввічливо підтримала розмову Рюмса.

Знову всі замовкли.

Раптом почулося тихе дзюркотання.

— Мю! — суворо звернулася до сестрички Доня Мюмлі.

— Це не я, — боронилася Маленька Мю. — Це море підійшло до вікна…

Крихітка мала рацію. Вода знову почала підніматися. Маленька хвилька перехлюпнула через підвіконня. За нею ще одна. І зненацька цілий водоспад ринув на килим.

Доня Мюмлі поквапно запхала сестричку до кишені.

— Яке щастя, що ця родина любить плавати! — мовила вона.

Розділ третій

Про те, як знайомитися з будинком, де живуть примари

Мама Мумі-троля сиділа на даху будинку, притискаючи до себе торбинку, скриньку з шитвом, сковорідку та родинний фотоальбом. Час від часу вона відсувалася, намагаючись втекти від води, що підступала все ближче, — їй дуже не подобалося, щоби хвіст плавав у воді. Надто тепер, коли у них гості.

— Ми не зможемо врятувати усі меблі з вітальні, — сказав Тато.

— Любий, — озвалася Мама, — навіщо нам стіл без стільців, а стільці без стола? Яка втіха з ліжок, якщо не буде білизняної шафи?

— Твоя правда, — погодився Тато.

— Комода з дзеркалом — ото річ, — тужно мовила Мама. — Ти ж знаєш, як приємно милуватися собою вранці.

Мама якусь мить помовчала, а тоді заговорила знову:

— Зрештою, на дивані також гарно лежиться й думається по обіді…

— О ні, тільки не диван, — рішуче відрізав Тато.

— Як скажеш, любий!

Повз них пропливали вирвані з корінням кущі та дерева, тачки, корита, дитячі возики, рибні сажалки, причали й паркани, деякі порожні, а деякі з потерпілими від повені. Але все те було надто малим, щоб поскладати туди меблі з вітальні.

Раптом Мумі-тато зсунув на потилицю капелюха, пильно придивляючись до гирла бухти, на яку перемінилася Долина. З боку моря наближалося щось дивне. Тата засліплювало сонце, і він не міг збагнути, що то таке, чи таїть у собі небезпеку. У кожному разі воно було таке велике, що там помістилось би й десять меблевих комплектів іще більшої, аніж їхня, родини.

Спершу воно видалося схожим на велетенську бляшанку, яка ось-ось булькне під воду, але що ближче підпливало, то більше нагадувало перевернену на бік мушлю.

Мумі-тато обернувся до своєї родини і сказав:

— Гадаю, ми порятуємося.

— Звичайно, порятуємося, — ні хвилини не сумнівалася Мумі-мама. — Я ось сиджу тут і чекаю, коли з’явиться наш новий дім. То лише мерзотникам у житті не щастить…

— О, не кажіть! — схвильовано скрикнув Мудрик. — Я знаю мерзотників, котрих завжди оминають небезпеки!

— О, як нудно їм, мабуть, живеться, — поспівчувала Мумі-мама.

Нарешті дивовижний предмет підігнало хвилями ближче. То був якийсь дивовижний будинок. Згори, зі стелі, зробленої у вигляді мушлі, дивилися два позолочені обличчя — одне сміялося, а інше плакало. Просто під ними поринала у темряві півкругла кімната, затягнена павутиною. Одну стіну цього дивного будинку, напевно, зруйнувало хвилею. По обидва боки темного отвору звисали червоні оксамитові лаштунки, краї яких сумно хлюпалися у воді.

Тато Мумі-троля намагався роздивитися, чи не ховається хтось у сутіні.

— Агов, є