Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон
— Дуже приємно, — відказала Хропся задоволено. — А твоє хутро, Рюмсо, також м’яке?
Рюмса промовчала.
— Рюмса, напевно, така ж гладенька, як ти, — відповіла замість неї Доня Мюмлі, зашпилюючи на голові волосся вузликом.
— А може, у неї кучерявий пушок, — докинула Хропся.
Раптом Рюмса тупнула ногою.
— Старі балаболки! — зі слізьми у голосі вигукнула вона. — Всі розуми, бач, поїли! А Хропся ж навіть сукенки не має! Я ніколи, ніколи не ходжу без сукенки! Та я скоріше вмерла би, ніж з’явилася на людях без сукенки!
Рюмса розридалася і кинулася з вітальні в коридор. Хлипаючи, вона бігла у темряві, аж раптом спинилася як укопана, тремтячи від страху. їй пригадався загадковий моторошний сміх…
Маленька Рюмса вмить перестала плакати і позадкувала з коридору. Вона розпачливо шукала вхід до вітальні, але що довше шукала, то страшніше їй ставало. Нарешті їй трапилися якісь двері, і вона шарпнула клямку.
Однак кімната, куди вона увірвалася, не була вітальнею. У слабкому світлі Рюмса побачила ряд голів, відрубаних голів на жахливо довгих і тонких шиях з копицями волосся. Голови стояли обернені до стіни. «А якби вони дивилися на мене… — злякано подумала Рюмса. — Навіть уявити страшно, якби вони дивилися на мене…»
Вона була така настрашена, що навіть боялася ворухнутися, лише заворожено витріщалася на золотисті, чорні та руді кучері…
А тим часом у вітальні Хропсю точили докори сумління.
— Не ламай собі голову через Рюмсу, — переконувала її Доня Мюмлі. — Вона ображається на кожному кроці!
— Але ж має рацію, — пробурмотіла Хропся, оглядаючи свій животик. — Мені треба мати сукню.
— Ото ще! — буркнула Доня. — Не будь дурною…
— Ти ж носиш сукенку! — зауважила Хропся.
— Я — то інша справа, — безтурботно мовила Доня Мюмлі. — Розсуди, Мудрику, чи потрібна Хропсі сукня?
— Звичайно, якщо вона мерзне.
— Ні-ні, я ніколи не мерзну, — пояснила Хропся.
— Або якщо піде дощ, — запропонував Мудрик. — Але тоді мудріше придбати собі дощовика…
Хропся похитала головою і після короткої задуми сказала:
— Піду попрошу у Рюмси пробачення.
Узяла кишенькового ліхтарика і вийшла в коридор. Але там було порожньо.
— Рюмсо! — тихо покликала Хропся. — Мені подобається твій прямий проділ посередині, чуєш…
Рюмса не озивалася. Хропся помітила вузеньку смужку світла, що пробивалася з-під прочинених дверей, і підійшла ближче.
У кімнаті сиділа Рюмса, її годі було впізнати. Довгі золотисті пасма обрамляли стурбоване личко. Маленька Рюмса подивилася на себе в дзеркало і зітхнула. Потім взяла інше, не менш гарне волосся з пишними рудими кучерями, нагорнула собі на чоло гривку. Але й руді кучері їй не пасували. Нарешті Рюмса взяла тремтячими лапками перуку, яку приберегла насамкінець, бо вона їй найбільше подобалася. То було розкішне чорне-чоренне волосся з дрібними золотими блискітками. Затамувавши подих, Рюмса натягнула його на голову і якусь мить розглядала своє відображення. Потім поволі зняла перуку і понурила голову.
Хропся нечутно знову вислизнула в коридор. Вона розуміла, що Рюмса зараз воліє побути сама. Але Хропся не повернулася до решти, а рушила далі коридором. Вона вловила манливий приємний запах, запах пудри. Маленьке кружальце ліхтарика шугало то вгору, то вниз стінами і зрештою завмерло, висвітивши магічне слово «Гардероб».
— Одяг, — прошепотіла Хропся. — Сукні!
Натиснула клямку і зайшла досередини.
— О, яке чудо, — прожебоніла вона. — Яка краса! Сукні, сукні, сукні… Сукні висіли безконечними рядами, сотнями, тісно одна біля одної, скільки сягало око: блискуча парча, легкі хмаринки тюлі і лебединого пуху, квітчастий шовк та багряний оксамит — усе мерехтіло і переливалося блискітками, раз у раз спалахуючи, немов світло маяка.
Хропсі перехопило подих, вона обережно торкалася суконь, пригортала їх до себе, до свого серця, тулилася носом. Сукні шелестіли, пахли пилом та парфумами, огортали Хропсю м’якими фалдами.
Раптом вона облишила всю цю розкіш і хвильку постояла на голові.
— Це щоб трохи заспокоїтися, — прошепотіла сама до себе. — Треба заспокоїтися, інакше мене рознесе на шматки від щастя. їх так багато…
Перед обідом Рюмса сиділа в кутку вітальні і сумувала.
— Привіт! — гукнула Хропся й сіла поруч.
Рюмса скоса зиркнула на неї, але нічого не сказала.
— Я тинялася будинком, шукала собі сукню, — розповідала Хропся. — Знайшла сотні і страшенно зраділа!
Рюмса щось буркнула, що могло означати все що завгодно…
— А може, й не сотні, а тисячі, — продовжувала Хропся. — Я не могла на них надивитися, стільки переміряла, але від того тільки сумніше ставало на душі…
— Справді? — враз пожвавилася Рюмса.
— Так! Дивно, правда? Розумієш, їх надто багато, — вела далі Хропся. — Мені ніколи не переносити їх усіх і понад силу вибрати найгарнішу. Аж страшно стало, дивлячись на них! Якби там було лише дві сукні, я б одразу вибрала ліпшу…
— Так, це було б набагато легше, — повеселіла Рюмса.
— Тож я від них втекла, — завершила свою розповідь Хропся.
Якийсь час вони сиділи мовчки, спостерігаючи, як Мама Мумі-троля накриває стіл до обіду.
— Уяви собі, яка родина мешкала тут до нас! — знову озвалася Хропся. — Тисячі суконь! Підлога, що обертається, картини під стелею, напхом напханий гардероб… А ще паперові меблі і власний дощ! Як гадаєш, які вони були на вигляд?
Рюмса згадала розкішні кучері і зітхнула.
А за спинами Рюмси та Хропсі, з-поза запиленого мотлоху за паперовою пальмою поблискувало двоє маленьких уважних очиць. У них проглядала зневага. Спершу очиці розглядали вітальню, умеблювання, а потім спинилися на Мумі-мамі, яка саме накладала у мисочки кашу. Очі ще більше потемніли, а ніс зморщився від нечутного пирхання.
— Обід на столі! — гукнула Мама. Вона взяла зі столу тарілку з кашею і поставила на підлогу під пальмою.
Усі зібралися і посідали навколо столу.
— Мамо, — почав було Мумі-троль, простягаючи лапку за цукром. — Мамо, чи не думаєш ти… — і раптом замовк на півслові, цукерничка випала йому з лап і гримнула на підлогу. — Погляньте! — прошепотів він. — Погляньте!
Всі озирнулися. Від темного кутка відокремилася тінь. Щось сіре і зморшкувате протупцяло вітальнею, примружилося до сонця, затрясло вусами і витріщилося ворожим поглядом на родину Мумі-тролів.
— Я — Емма! — пихато відрекомендувалася стара театральна щуриха. — Хотіла лише вас повідомити, що ненавиджу кашу, а ви їсте її уже третій день…
— Завтра буде молочний суп, — пообіцяла, знітившись, Мама.
— Ненавиджу молочні супи, — відрубала Емма.
— Може, пані Емма сяде до столу, — запропонував Мумі-тато. — Ми гадали, що будинок покинутий, і тому…
— Будинок… — зневажливо пирхнула Емма. — Будинок! Це ніякий не будинок, — вона підійшла
