Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

Розділ перший

Про кораблик з кори та гору, що вивергає вогонь

Мама Мумі-троля сиділа на сходах на сонечку і майструвала з кори кораблика.

«Наскільки я пригадую, — міркувала вона, — галеас має два великі вітрила з боку корми і багато маленьких трикутних вітрил на носі».

Найважче було прилаштувати стерно, а найцікавіше — обладнувати трюм. Мумі-мама зробила крихітну ляду з кори, і коли прилаштувала її до люку в трюмі, вона ідеально допасувалася до отвору.

— Якщо буде шторм, вода не протече досередини, — мовила вона сама до себе, щасливо зітхаючи.

Поруч з нею на сходах сиділа, підтягнувши коліна до підборіддя, Доня Мюмлі і приглядалася до майстрування кораблика. Вона спостерігала, як Мумі-мама напинала штаги[6] і закріплювала їх шпильками з барвистими скляними голівками. На верхівках щогл замайоріли червоні вимпели.

— Кому це? — поцікавилася Доня Мюмлі, не відводячи захопленого погляду від кораблика.

— Мумі-тролеві, — відказала Мама, нишпорячи у скриньці для шитва за відповідним якірним ланцюжком.

— Не штовхайся! — долинув зсередини тоненький писк.

— Любонько, твоя маленька сестричка знову залізла до моєї скриньки, — дорікнула Мама Доні Мюмлі. — Так і до біди не далеко, ще поколеться голками…

— Мю! — грізним голосом покликала Доня Мюмлі, намагаючись видобути крихітку з вовняного клубка. — Вилазь негайно!

Але Маленька Мю навіть не подумала послухатися, навпаки, ще глибше заховалася в клубок і зовсім зникла з очей.

— Цілий клопіт, що вона така маленька, — забідкалася Доня Мюмлі. — Я ніколи не можу її знайти. Чи не зробили б ви й для неї кораблика? Вона могла би плавати у бочці з водою, а я знала би, принаймні, де її шукати.

Мумі-мама, сміючись, досягла зі своєї торбинки шматочок кори.

— Як гадаєш, витримає Маленьку Мю? — запитала вона.

— Аякже! Але доведеться ще змайструвати з кори крихітний рятувальний пояс для неї.

— Чи можна мені порізати клубок на нитки? — знову запищала зі скриньки Мю.

— Будь ласка, — погодилася Мумі-мама.

Мумі-мама милувалася своїм витвором, приглядаючись водночас, чи чогось не забула. Раптом на палубу кораблика, якого вона тримала у лапах, почала осідати чорна сажа.

— Фу, — Мама здула геть сажу, та відразу налетіли ще чорні пластівці й осіли їй на носі. У повітрі навколо кружляло клоччя сажі.

Мама Мумі-троля підвелася і важко зітхнула:

— Лишенько з тією вогненною горою.

— Вогненною горою? — жваво зацікавилася Маленька Мю і виткнула голівку з вовняного клубка.

— Так, тут поблизу є гора, яка віднедавна почала вивергати вогонь, — пояснила Мама. — І сажу. Вона дрімала ще з часу мого одруження. І це ж треба — прокинулася саме тоді, як я повісила випрану білизну! Тепер усе почорніє…

— Усе згорить дотла! — радісно загукала Маленька Мю. — І будинки, і садки, і забавки, і братчики та сестрички, і їхні забавки теж!

— Дурниці плетеш, — добродушно мовила Мама, змахнула з носа окрушину сажі і подалася на пошуки Мумі-троля.

Біля підніжжя пагорба, праворуч від того місця, де між деревами висів гамак Мумі-тата, є чималеньке болітце з прозоро-брунатною водою. Доня Мюмлі наполягає, що посередині воно бездонне. Може, й так. Береги болітця поросли лопухами з блискучими широкими листками, на яких відпочивали бабки та водяні павуки, а під самою поверхнею води ковзали з поважним виглядом довгоногі кузьки. Трохи глибше жовто виблискували очима жаби, інколи можна було помітити прудкі тіні їхніх загадкових родичів, що мешкали на самому дні, в намулі.

Мумі-троль лежав на своєму звичному місці (чи радше на одному зі своїх звичних місць), скрутившись калачиком у жовтаво-зеленому моху та обережно підібгавши під себе хвоста.

Насолоджуючись спокоєм, він замислено дивився на воду і прислухався до шарудіння крилець та сонного дзижчання бджіл.

«Кораблик призначається мені, — думав він. — Напевно мені… Мама завжди майструє першого літнього кораблика з кори для того, кого найбільше любить. Щоправда, іноді віддає його комусь іншому, щоб нікого не скривдити. Я собі задумаю: якщо отой водяний павук почимчикує на схід, шлюпки на кораблику не буде, а якщо на захід, кораблик матиме шлюпку, та таку маленьку, що у лапи боязко взяти…

Водяний павук поволі почовгав на схід, і очі Мумі-троля наповнилися слізьми.

Раптом трава зашелестіла, з-поміж її китичок з’явилася Мумі-мама.

— Привіт! — гукнула вона. — Я щось для тебе маю.

Вона обережно опустила кораблика на воду. Він гарно заколисався над власним відображенням і впевнено закружляв водоймою, ніби й не вперше пустився в плавання.

Мумі-троль одразу помітив, що Мама забула змайструвати шлюпку. Він вдячно потерся носом до маминого носа (йому здавалося, наче торкається білого оксамиту):

— Це найгарніший з усіх твоїх корабликів!

Мама і синок сиділи поряд у моху й спостерігали, як галеас гордовито поплив під вітрилами, перетнув болітце і пристав до листка над водою.

Здалеку, від будинку, долинав голос Доні Мюмлі, яка кликала свою меншу сестричку:

— Мю! Мю! Нечемне дитя! Мю-ю-ю! Ти ще прийдеш додому, я тобі намну боки!

— Знову десь заховалася, — озвався Мумі-троль. — Пригадуєш, як ми одного разу знайшли її у твоїй торбинці?

Мама кивнула головою. Вона схилилася над водою і розглядала дно.

— Там щось блищить, — мовила врешті.

— Золотий браслет, твій або Хропсі… — відгукнувся Мумі-троль. — Під водою вони такі гарні на вигляд. Чудова ідея, правда?

— Дуже добре придумав! — погодилася Мама. — Відтепер ми завжди зберігатимемо свої прикраси у брунатній воді. Там вони видаються набагато гарнішими.

На східцях будиночка Мумі-тролів стояла Доня Мюмлі і репетувала так, що аж захрипла. Маленька Мю принишкла у котрійсь зі своїх численних схованок і тихцем хихотіла — її сестриця добре знала про це.

«Вона виманює мене солодкими обіцянками, — думала собі Мю, — а коли я знайдуся, натовче мені боки!»

— Послухай, Мюмлечко! — озвався з крісла-гойдалки Мумі-тато. — Якщо ти так горлатимеш, вона ніколи не прийде.

— Я кричу лише заради заспокоєння власного сумління, — поважним тоном пояснила Доня. — Коли мама від’їжджала, вона сказала: «Залишаю крихітку під твою опіку! Нікому, окрім тебе, не під силу її виховати!» Що ж до мене, то ця кузька не цікавила мене від самого свого народження…

— Тоді все зрозуміло, — мовив Тато. — Кричи собі, скільки влізе, якщо це тебе заспокоїть.

Він взяв зі столу шматочок кексу, крадькома озирнувся на всі боки і вмокнув його у глечик з вершками. Сніданок було накрито для п’ятьох, шоста тарілочка стояла під столом, бо Доня Мюмлі наполягала, що там їй за— тишніше. Тарілочка Мю була, звичайно, така крихітна, що ховалася у затінку вази з квітами посеред столу.

З саду