Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

— Не хвилюйся, любонько, — лагідно озвався тато. — Ми поснідали у комірчині з продуктовими запасами.

Мама віддихалася і щойно тоді помітила, що скатертина геть закіптявіла.

— Ой-ой-ой, — забідкалася вона. — Ну й спека! І стільки сажі навколо. Яке ж прикре оце сусідство з вогняною горою…

— Якби гора знаходилася трохи ближче, можна було б, принаймні, зробити собі прес-пап’є зі справжньої лави, — мрійливо мовив сам до себе Тато.

Дійсно, було спекотно.

Мумі-троль усе ще лежав на березі болітця, задивившись на небо, зовсім біле, ніби посріблене. З-над моря до нього долинали перегуки морського птаства.

«У повітрі пахне грозою», — сонно подумав Мумі-троль, підводячись з моху.

Щоразу, коли заповідалася зміна погоди, западали сутінки і дивно мінялося освітлення, він починав тужити за Нюхмумриком.

Нюхмумрик був його найліпшим другом. Ясна річ, Хропся йому також страшенно подобалася, але ж приязнь з дівчинкою — це щось зовсім інше.

Нюхмумрик мав спокійну вдачу, неймовірно багато знав, але не хизувався тим. Лише інколи розповідав про свої мандри, і тоді Мумі-троль відчував таку гордість, ніби друг посвятив його у лицарі таємного ордену. Коли випадав перший сніг, Мумі-троль разом з усіма мешканцями Долини Мумі-тролів вкладався до зимового сну. А Нюхмумрик мандрував на південь і з’являвся лише навесні.

Цієї весни він не повернувся.

Мумі-троль почав його чекати, як тільки завесніло і він прокинувся, але нікому цього не казав. Коли ж над Долиною пролетіли, повертаючись до домівок, перелітні птахи, а сніг розтанув навіть на північних схилах, він занепокоївся. Нюхмумрик ще ніколи не затримувався так надовго. Настало літо, місце біля річки, де Нюхмумрик напинав намет, заросло травою, ніби ніхто й ніколи там не жив.

Мумі-троль усе ще чекав, але вже не так нетерпляче, радше з відчуттям докору та втоми.

Якось Хропся заговорила про Нюхмумрика за обіднім столом.

— Щось Нюхмумрик спізнюється цього року, — мовила вона.

— Хтозна, чи повернеться, — докинула Доня Мюмлі.

— Може, його Мара зжерла! — заплескала в долоні Маленька Мю. — Або впав до якоїсь розколини, і з нього зробилася паляниця!

— Цить! — квапно урвала крихітку Мумі-мама. — Нюхмумрик завжди зуміє дати собі раду!

«Хтозна, може й справді щось трапилося, — міркував невесело Мумі-троль, бредучи понад річкою. — Є ж на світі мари та поліцейські. І провалля, у які можна зірватися. Цілком можливо замерзнути, злетіти в повітря, втопитися у морі чи вдавитися кісточкою. У великому світі чигає безліч небезпек. І нікого не цікавить, хто чим захоплюється чи чого боїться. Чимчикує собі просторами Нюхмумрик у своєму старому зеленому капелюсі… А ще ж існують паркові сторожі, його закляті вороги. Дуже-дуже небезпечні вороги…

Мумі-троль зупинився біля містка і понуро задивився униз на воду. Раптом чиясь лапа легко торкнулася його плеча. Мумі-троль аж підскочив від радості, миттю обернувшись.

— А, це ти… — розчаровано мовив він.

— Мені так сумно, — благально глянула на нього з-під гривки Хропся.

Її вушка прикрашав вінок з фіалок. Вона увесь ранок нудилася.

Мумі-троль розсіяно буркнув щось ввічливе.

— Пограємося? — запропонувала Хропся. — Уявімо, ніби я чарівна красуня, а ти мене викрадаєш…

— Я щось не маю настрою, — пробурмотів Мумі-троль.

Вушка у Хропусі сумно опали. Мумі-троль вибачливо потерся до неї мордочкою.

— Навіщо уявляти, — сказав він. — Ти й так найвродливіша хропся з усіх хропусів. А викраду я тебе завтра, гаразд?

Червневий день пригасав, посутеніло. Але прохолодніше не стало.

У сухому пекучому повітрі клоччям кружляла сажа. Усі похнюпилися, притихли, нікому не хотілося підтримувати розмову. Врешті Мумі-мамі спало на думку вкласти свою родину на нічліг у садку. Вона постелила кожному у затишному закутку і біля кожної постелі поставила маленьку гасову лампу, щоб ніхто не почувався самотньо.

Мумі-троль та Хропся вмостилися під кущем жасмину, але сон до них ніяк не йшов.

— Так гаряче, — скаржилася Хропся. — Я лише кручуся з боку на бік, простирадло зіжмакалося… Ще трохи, і до голови посунуть усілякі прикрі думки!

— Мені також не спиться, — озвався Мумі-троль.

Він сів, вдивляючись у присмерк саду. Решта, здавалося, спали, лампи повсюдно горіли рівним полум’ям.

Зненацька кущ жасмину затрясся.

— Ти бачив? — налякалася Хропся.

— Вже не трясеться, — заспокоїв Мумі-троль.

Не встиг він те сказати, як лампа перевернулася в траву. Квіти здригнулися, і ледь помітна тріщина пов’юнилася по землі. Вона повзла, повзла, аж врешті зникла під матрацом. Потроху тріщина ставала ширшою, у неї посипалися ґрунт та пісок. Умить в чорних надрах розколини зникла зубна щітка Мумі-троля.

— Ой, вона була ще зовсім новою! — зойкнув Мумі-троль. — Ти її бачиш?

Він запхав носа у тріщину, намагаючись розгледіти щітку, але земля враз зійшлася докупи.

— Ще зовсім нова, — повторив він геть приголомшено. — Синя…

— Було би гірше, якби у розколині защемило твого хвоста, — потішила його Хропся. — Просидів би тут усеньке своє життя!

Мумі-троль квапно звівся на ноги.

— Ходімо, спатимемо на ґанку, — вирішив він.

Перед будиночком стояв Мумі-тато і принюхувався.

Сад тривожно зашелестів, зграї птахів здійнялися в повітря, у траві затупотіли численні крихітні ніжки.

Маленька Мю виткнула голівку з квітки соняшника, що ріс біля сходів, і захоплено закричала:

— Зараз як бабахне!

Несподівано під їхніми ногами ледь задвигтіло. З кухні долинув гуркіт — то каструлі посипалися на підлогу.

— Час готувати сніданок? — зірвалася спросоння Мумі-мама. — Що це?

— Нічого страшного, любонько, — спробував заспокоїти її Тато. — То лишень вогняна гора заворушилася (ого, скільки тепер можна буде наробити прес-пап’є з лави…).

Доня Мюмлі теж прокинулася. Усі поспиралися на поруччя ґанку, вглядаючись у сад.

— А де ця гора? — запитав Мумі-троль.

— На маленькому острові, — відказав Тато. — На маленькому чорному острові, де нічого не росте.

— Чи не здається вам, що все це трішки-трішки небезпечне? — прошепотів Мумі-троль, хапаючи Тата за лапу.

— О, так, — мовив приязно Мумі-тато. — Звичайно, це трішки небезпечно.

Мумі-троль захоплено кивнув головою.

Отоді усі й відчули потужне двигтіння.

Воно прикотилося з моря, спершу, немов тихе бурмотіння, а потім чимраз більше набираючи сили.

У світлому присмерку білої червневої ночі усі побачили, як щось неймовірно велетенське піднялося над лісом, і те щось, оторочене білим шумовинням угорі, невпинно росло, напиналося.

— Ліпше зайдемо до вітальні, — порадила Мумі-мама.

Щойно останній хвіст зник за порогом, як велетенська хвиля з шипінням залила Долину Мумі-тролів, і все навкруги потонуло в темряві. Будинок хитнувся, але втримав рівновагу, бо був дуже добротним будинком. Перший поверх затопило, попливли меблі. Родина піднялася на другий поверх, щоб там перечекати негоду.

— Такої бурі не пам’ятаю з часів моєї молодості, — збуджено сказав Мумі-тато і запалив свічку.

Ніч була