Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

— Вона на мене сердиться? — прошепотіла Рюмса.

— А що ти такого зробила, щоб на тебе сердитися? — здивувалася Доня Мюмлі.

— Нічого, — пробурмотіла ледь чутно Рюмса, опустивши носа в тарілку. — Просто у мене таке відчуття. Мені завжди здається, ніби всі на мене сердяться. Якби я була найгарнішою рюмсою на світі, тоді все було би зовсім інакше…

— Але якщо це не так, то про що можна говорити… — відказала Доня Мюмлі, продовжуючи наминати кашу.

— Чи родина пані Емми врятувалася? — співчутливо поцікавилася Мама Мумі-троля.

Емма не відповіла. Вона не зводила очей зі шматка сиру… Потім простягнула лапу і запхала сир до кишені. Її погляд помандрував далі і спинився на оладці.

— Це наше! — верескнула Маленька Мю і миттю всілася зверху на оладку.

— Так робити негарно, — дорікнула сестричці Доня Мюмлі. Вона зігнала крихітку, обтерла оладку і заховала її під скатертину.

— Любий Мудрику, — Мама враз заметушилася, — поглянь у коморі, чи не зосталося там чогось для пані Емми.

Мудрик кинувся виконувати доручення.

— Комора! — випалила Емма. — Комора! Це ж треба додуматися — назвати коморою суфлерську будку! Сцену — вітальнею, а лаштунки — картинами! Завісу охрестити портьєрою, а реквізит — дядечком Реквізитом! — вона аж побуряковіла і так наморщилася, що годі було відрізнити, де ніс, а де чоло. — Я рада! Страшенно рада, — перейшла Емма на вереск, — що майстер сцени Чепурун (вічна йому пам’ять!) не бачить вас! У вас поняття зеленого немає, що таке театр! Ви не знаєте про театр анічогісінько, навіть ще менше!

— Там була лише одна дуже стара салака, — сповістив Мудрик, повернувшись. — Якщо це, звичайно, не маленький оселедець…

Емма вихопила у нього з лап рибину і з високо задертою головою почовгала у свій куток. Вона там довго чимось гриміла, нарешті добула велику мітлу і відчайдушно заходилася мести підлогу.

— Що таке театр? — занепокоєно прошепотіла Мама Мумі-троля.

— Не знаю, — так само пошепки відповів Мумі-тато. — Щось таке, про що довідатися вкрай необхідно…

Надвечір у вітальні духмяно запахло горобиновим цвітом. Птахи тріпотіли крильми під стелею, полюючи за павуками, а Маленька Мю зустріла на килимі величезну страшну мураху.

Виявилось, що вони запливли у лісову гущавину, а ніхто цього навіть не помітив. Родина вкрай розхвилювалася, всі навіть забули про свій страх перед Еммою, скупчилися на краю вітальні над водою, жваво перемовляючись і розмахуючи лапами.

Будинок пришвартували до високої горобини. Тато Мумі-троля міцно прив’язав швартову мотузку до свого посоха й увіткнув його просто в дашок комори.

— Не смійте ламати суфлерську будку! — верескнула Емма. — Це вам театр чи казна-що?

— Напевно, театр, якщо пані Емма так каже, — покірно мовив Тато. — Але ніхто з нас не знає до пуття, що воно таке…

Емма мовчки витріщилася на нього, похитала головою, пересмикнула плечима і, зневажливо пирхнувши, далі заходилася підмітати.

Мумі-троль, задерши догори голову, розглядав квітучу крону високого дерева. Рої бджіл та джмелів дзижчали поміж білих квіточок, стовбур гарно вигинався, утворюючи немов колиску для якоїсь крихітки.

— Сьогодні я спатиму на дереві, — раптом випалив Мумі-троль.

— Я також! — одразу підхопила Хропся.

— І я! — закричала Маленька Мю.

— Ми спатимемо вдома, — категорично не погодилася з сестричкою Доня Мюмлі. — На дереві можуть повзати мурахи. Якщо тебе вкусить хоч одна, ти розпухнеш і станеш така велика, як помаранча.

— А я й хочу стати великою! Хочу стати великою! Хочу стати великою! — розвередувалася Маленька Мю.

— Будь слухняною, — вмовляла крихітку сестра, — бо прийде Мара і забере тебе з собою.

Мумі-троль усе ще стояв мов заворожений, розглядаючи зелене склепіння листя над головою. Йому здавалася, ніби він удома, в Долині Мумі-тролів. Він почав насвистувати собі під ніс, розмірковуючи, як приладнати мотузяну драбинку.

Але тут налетіла Емма.

— Не смій свистіти! — заверещала вона.

— Чому? — здивувався Мумі-троль.

— Свистіти у театрі — це погана прикмета, — стишивши голос, мовила Емма. — Навіть цього ви не знаєте…

Буркочучи і потрясаючи мітлою, вона пошкандибала у свій темний куток. Решта розгублено дивилися їй услід, на мить усім стало якось незатишно на душі. Та невдовзі неприємне відчуття забулося.

Надвечір Мумі-мама занесла на дерево постіль та спорядила маленький кошичок зі сніданком для Мумі-троля і Хропсі.

Рюмса спостерігала за її приготуваннями.

— Мені теж хотілося б хоч раз поспати на дереві, — озвалася вона.

— То в чому річ? — здивувалася Мама.

— Ніхто мене не запрошував, — скривджено сказала Рюмса.

— Рюмсочко, бери ковдру і лізь до решти, — запропонувала Мама.

— Ні, тепер мені вже перехотілося, — Рюмса подибала геть, сіла в куточку і заплакала.

«Ну чому все так складається, — міркувала вона. — Чому моє життя таке сумне і невеселе?»

Мумі-мамі не спалося тієї ночі. Вона лежала, прислухаючись до булькотіння води під підлогою, і ніяк не могла позбутися незрозумілої тривоги. Мама чула, як Емма човгала туди й сюди вітальнею. Десь у лісі вили незнані звірі.

— Мумі-тату… — пошепки покликала вона.

— Гм? — сонно відгукнувся з-під ковдри Тато.

— Щось мені тривожно…

— Усе буде гаразд, ось побачиш, — пробурмотів Тато і знову заснув.

Мама ще якийсь час полежала, вдивляючись у пітьму лісу, а потім теж заснула. У вітальні запала ніч.

Минула, напевно, година.

Вітальнею ковзнула сіра тінь і спинилася біля комори. То була Емма. Доклавши усіх своїх старечих сил, прикликавши на допомогу всю свою лють, вона витягнула Татового посоха з дірки у дашку комори і жбурнула його разом зі швартовим канатом далеко у воду.

— Клята суфлерська будка! — буркотіла Емма сама до себе. Прямуючи до свого кутка, схопила зі столу цукерничку й висипала цукор собі до кишені.

Звільнений з прив’язі будинок поплив за течією. Яскрава дуга синіх та червоних лампочок ще якийсь час мерехтіла поміж стовбурами дерев, а потім зникла, і лише блідий місяць осявав тепер ліс.

Розділ п’ятий

Про те, до чого призводить свист у театрі

Хропся прокинулася від холоду. Її гривка змокріла. Імла клубочилася поміж деревами, і вже за кілька кроків усе втрачало свої обриси, зникаючи у суцільній сірій пелені туману. Вологі стовбури почорніли, зате мереживо моху та лишайників на них посвітліло ще більше.

Хропся глибше пірнула під ковдру, щоб додивитися приємний сон. їй снилося, ніби носик у неї зовсім крихітний і дуже симпатичний. Однак поспати Хропсі не вдалося.

Раптом її охопив неспокій. Вона рвучко сіла й озирнулася навколо: дерева, туман і вода. Будинок зник. їх покинули напризволяще. На якусь мить вона