Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

З під’їзду вийшла жінка в теплому халаті, заклопотано подивилася на небо й взялася знімати постраждалу від дощу білизну. Карабіни її не зацікавили.

За п’ятиповерхівками виявилася автострада, по якій у два ряди йшли автомобілі. Машини рухалися у тисняві, випереджаючи одна одну, як череда на водопій, верещали гальмами, сердито гаркали клаксонами, гуділи моторами, завивали сигнальними сиренами, підскакували на вибоях й об’їжджали загублені в зіткненнях кузови. Вони поводилися наче живі істоти. На стежці автомобілів не було місця пішоходам.

— Нам треба на той бік, — сказав Тайфун.

У вікнах будинків на протилежному боці подекуди вже загорялося світло, але вуличні ліхтарі ще не вмикали. Тайфун підійшов до узбіччя і став на бордюр, Світлана рушила було слідом, але Степен зупинив її:

— Зажди.

Тайфун трохи зачекав, поки між автомобілями не утворився зазор, і ступив на дорогу. Він не пройшов і кількох кроків: з протилежного ряду раптом вивернули чорні «Жигулі», перетнули осьову й помчали просто на нього.

Світлана ойкнула, але Тайфуна ніби вітром здуло, він зник буквально біля самого бампера машини. «Жигулі» по інерції вискочили на тротуар, зачепили боком крислату тополю, відразу дали задній хід і сповзли назад на шосе. Виглядала машина жахливо: зім’яте крило, розбите скло, двері, що звисали на петлі… З’явилося бліде лице водія, потім авто вильнуло, вклинилося в загальний потік і зникло за лискучими боками мокрих автомобілів.

Світлана опустила на землю кота, якого тягла на руках, і побігла до калюжі, посередині якої виник чудом вцілілий птерод.

— Тайфуне!

— Я.

— Ти живий?! — Свєтка повисла на його шиї.

— Якщо не задушиш, то буду.

— Ви знали про машини? — в лоб запитала Світлана в Степена. Той невиразно знизав плечима. — Ні, ви знали! Ви спеціально Тайфуна не зупинили!

— Тут неподалік підземний перехід, — втрутився в розмову Клодт.

— Нікуди я більше з вами не піду! Таю, ми повертаємося!

Тайфун не поспішаючи виліз із калюжі, за каптур витяг звідти Світлану й підняв на плече кота, який гидливо обтрушував лапи:

— Де цей перехід?

— Та он! — радісно вигукнув Антель, указуючи на пошкоджений іржею знак: людина й сходи.

Вони спустилися вниз, пройшли лунким тонелем уздовж прикрашених написами побілених стін, повз ледь жевріючі світильники, два з яких були розбиті, і вже бачили пляму виходу, коли раптом позаду пролунав дивний пронизливий звук. Ніби металом чиркнули об камінь.

— Швидше! — гаркнув Степен.

Вони побігли, але Ялд, який рухався попереду, раптом спіткнувся, скрикнув і звалився на коліна. Тайфуну довелося раптово зупинитися, і на нього налетіла Світлана, а її ледве не збив з ніг Антель.

— Не підходь до нього! — проревів Степен. — Нагору всі, швидко!

Клодт миттєво підскочив і рвонув Тайфуна за плече, Антель відіпхнув Світлану подалі від Ялда… В одну мить усі опинилися на вулиці, задихаючись від скаженого бігу.

— Степ! — в Антеля дрижали губи. — А що з ним буде?

Степен витер чоло й оглянувся: Ялд скорчився на сходах, уткнувшись лицем в бетонну плиту й обхопивши руками карабін.

— З ним уже все.

— Але як?..

Обличчя Степена спотворила мимовільна гримаса:

— Ти знав, куди вплутуєшся!.. Та зніми ти цю дурну ганчірку!

Він рвонув із плечей Антеля жовтогарячу куртку шляховика, тканина затріщала…

Ну от, а до чого тут одяг? Іти слідами Орві — заняття не для слабких нервів. Удома завжди сидіти краще, ніж соватися під дощем. Утім, мені однаково.

А Тайфунчик же… Хоча, чому це я повинен втручатися в чужі справи? Не буду. Подумаєш, силу втрачає! Це тобі не по сто сорок сьомому сектору ганяти. «Знав, куди вплутуєшся!» А Свєтка тремтить, як осиковий листочок. Так тобі й треба! Іншим разом не вплутуватимешся в авантюри… Особливо до обіду!

Нарешті ввімкнули ліхтарі. Вони спалахнули в той момент, коли, проминувши ще кілька вулиць, Тайфун вивів усю компанію до будинку залізничного вокзалу. Платформи, залиті мертвенно-білим світлом станційних прожекторів, були незвично порожні, не тупцювали на них від’їжджаючі, не стояли рядами валізи й сумки, і не роз’їжджали взад-вперед носії на своїх візках. Не гуркотіли по рейках потяги, не скрикували маневрові тепловози, не звучали гучні радіоголоси диспетчерів. Тиша заполонила все навкруги.

— Тут був мій корабель, — сказав Тайфун, розгублено дивлячись на яскраво освітлений будинок вокзалу.