Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Кіт сонно муркотів у складках вилинялої портьєри, що заміняла ковдру, і щулив очі на хисткий язичок полум’я за склом лампи. Чутно було, як унизу беззлобно перегиркуються Клодт зі Степеном, улаштовуючись на нічліг у холі, як вовтузиться за дверима Антель, котрий стоїть на варті, і як кладе дрова Тайфун, розпалюючи вогонь у каміні.

Світлана зітхнула, і їй здалося, що подих згустився в пару: так холодно й сиро було в кімнаті. Дівчинка натягнула на голову каптур, абияк застебнула замок на куртці і з сумнівом подивилася на портьєру. Весь цей старий плюш до ранку буде на її вельветових штанах. Яка мерзота!

— Яка мерзота! — повторила вона вголос і швиденько закуталася в портьєру.

Потривожений Васько випустив пазурі й відвоював собі шматочок ковдри в ногах.

Підмостивши під лікоть протерту мало не до дір, набиту якоюсь травою подушку, Світлана з насолодою витягнулася на своєму неймовірної величини ложі з різьбленими спинками. Нили втомлені ноги, боліла забита при падінні права рука. Вона ще раз підняла рукав, щоб подивитися на винуватця всіх нещасть — браслет Орві, провела по ньому пальцем, змусивши перемінити кольори.

— Боже мій, який, напевно, переполох удома! — поскаржилася вона Ваську. — Вічно я потрапляю в якісь дурні історії! Ну що мені завадило виставити Тайфуна за двері? Оце придумала, Патрулю допомагати… юна дружинниця! Кому допомагати й навіщо? Скарби якісь, Могутність… Виманив мене з дому… «Відіб’ємося, відіб’ємося. Сам собі зброя». Чому ж не відбивався? Спершу ділитися не хотів, а потім зрозумів, що не відстануть, то і ця компанія хорошою стала? Зрадник! Провідник йому знадобився. Ну який з мене провідник, якщо я взагалі не знаю, про що йдеться?!

Васько продовжував муркотіти, тільки вуха його чомусь почали рухатися. Вони самі собою насторожувалися, самі собою розслаблялися, рухалися, кожне у свій бік й поводилися, ніби абсолютно самостійні підрозділи. Але Світлана цього не зауважувала. Вона ще щось говорила, але голова її все нижче й нижче схилялася до подушки, поки нарешті не опинилася на ній. Монолог перервався на півслові.

Чого намарне бурчати? Подумаєш, у провідники записали, не треба було кидатися на кожен заклик! На Землі скільки людей? Натовп і ще трішки. Однак ніхто не поспішає рятувати якихось підозрілих патрульних, не привертає до себе уваги зетагів і не вискакує під дощ без обіду! Тайфун, бачте, зрадник! А що йому залишалося робити, коли він утратив більшу частину своїх птеродських властивостей? До зетагів в обійми кидатися, чи що? Ні, краще вже з цими… до того ж, у них рюкзак з їжею є. А їжа, взагалі-то, штука корисненька! Хоча особисто я їжею не цікавлюся.

Будинок Орві був оточений прекрасним, але дещо запущеним парком. Два ряди високих старих дерев спліталися галуззям над алеєю, що вела до будинку, колись перед будинком був розбитий газон, що нині заріс бур’янами й був засипаний опалим листям. Сам будинок настільки заплів дикий виноград, що фасад практично заховався під живим килимом листя, яке потемніло з настанням осені. Над крутим гострим дахом стирчали залишки напіврозвалених димарів, і шматки битої черепиці раз у раз попадали під ноги.

Навколо панувала незвична тиша. У місті ніколи не буває абсолютної тиші: десь проїде авто чи загавкає собачка, чи заскрегоче трамвай на повороті — однаково народиться шум. А тут навіть дерева не шелеснуть, і птахів не чути, хоча вже ранок.

Світлана пройшлась до воріт з вигадливими чавунними ґратами, подивилася на ліс, що темнів неподалік, і подумала, що самотньо бродити в цих місцях не надто приємно. Сіре, затягнуте хмарами небо навівало зневіру й тривогу. Світлана спробувала звернути з центральної алеї, але застрягла в кущах живоплоту, який пишно розрісся, подряпала руки й, уже в розпачі, вибралася нарешті до маленького затягнутого тванню ставку. На березі, над самою водою, стояла мармурова статуя дівчини-грекині, мабуть, якоїсь богині, щедро обплетена лозою дикого винограду. Світлана пожаліла самотню богиню, чиє сумне обличчя ледве виднілося серед листя, і подумала, який славний будинок відпочинку можна було б тут улаштувати, якщо все це добро відреставрувати, назвати якось екзотично…

Тихе кахикання змусило її озирнутися. Позаду стояв Антель із карабіном за плечем й оберемком хмизу в руках.

— Шпигуєш?! — щоки Світлани запалали яскраво-червоними плямами.

— Степ послав за хмизом, — зніяковіло пробурмотів Антель.

Світлана відвернулася від нього, замружила очі й вломилася в колючі кущі. На зворотню дорогу вона витратила набагато менше часу й уже через десять хвилин стояла біля того гігантського дерева, чия гілка ледь не впиралася в скло її спальні на другому поверсі. Антель тихо плівся слідом і теж зупинитися біля дерева. Світлана подивилася на хлопця спідлоба.

— Розповіси? — напівзапитально-напівствердно сказала вона.

— Нє-єа, — хитнув головою Антель і собі поцікавився: — А ти й справді була провідником Орві?

— Дурень! — з жалем зітхнула Світлана й полізла на дерево.

Коли вона з’явилася внизу в холі, де вже щосили палав камін, Степен привітав її вигуком:

— Мамзель зволили з’явитися! Як спалося? — Світлана з ненавистю подивилася на його блискучу лисину й нічого не відповіла, але Степена це не збентежило:

— Вони