Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Крізь величезні вікна зали очікування виднілися дерев’яні сидіння з вигнутими спинками, сірі шафки автоматичних камер схову і порожній прилавок маленького буфета. Світлана нервово хихикнула:

— Та ти з глузду з’їхав! Нічого собі стоянка!

Вона перша вибігла по сходах, потягнула на себе двері з великою металевою ручкою. Двері огидно завищали відчиняючись, і поглинули Світлану.

Після секундного замішання Тайфун і Степен опинилися біля дверей одночасно. Лисий дядечко посміхнувся, зробив широкий жест і пропустив птерода вперед. За дверима був зал квиткових кас із розкладом на стіні й пультом довідкового автомата. Світлани там не виявилось.

— Сміхота! — сказав лисий дяденька з дуже похмурим обличчям. — Здається, дівчисько перемудрувало всіх!

Клодт тихо вилаявся, Антель розчаровано зітхнув:

— Немає тут ніякого корабля!

Ніхто не зрозумів, звідки вона взялася посеред залитого світлом залу, де проглядався кожен куточок. Світлана ображено насупила брови:

— Ти щось наплутав!

Клодт зреагував найшвидше:

— Замри!

Одним стрибком він подолав відстань від порога до квадрата на кахельній підлозі, де стояла Світлана, але не втримався, зробив ще крок і зник. Тайфун, не роздумуючи, пішов за ним. Наступним був Степен.

Антель, звичайно, б теж… Він навіть уперед подався. Але Світлана раптом обернулася, відступила, і Антель залишився один на порозі пустого залу квиткових кас.

Усього кілька кроків. Кахельні плитки всюди однакові. Де кордон Переходу?

Він оглянувся. Позаду блищали в променях прожекторів рейки, гойдалося під вітром тонке гілля плакучої верби, бився у скло ліхтаря чудом уцілілий під дощем нічний метелик. Нудотна мряка скрадала обриси предметів, прикриваючи своєю завісою того, хто всю дорогу крався слідом. Цей хтось був страшний, міг вискочити, схопити холодними липкими руками й стиснути горло. Але в порожнечі залу теж таїлася загроза. Недобра тиша занедбаного приміщення пахла пасткою. Антель облизав пересохлі губи і ступив уперед, тримаючи карабін напоготові.

— Агов, де ви? — покликав несміливо, і луна пішла гуляти попід стелею, змушуючи блимати світильники.

Одне із закритих фанеркою квиткових віконець раптом відчинилося, і звідти поповзла широка біла стрічка…

Антель вистрілив, не цілячись, побачив, як зметнулася нагору стрічка й почала загрозливо розгойдуватися, йому навіть привиділася зміїна головка на кінці.

— Киць-киць-киць!

Антель кинувся до силуету, що виник з небуття, й зіштовхнувся зі стурбованою Світланою.

— Васько кудись пропав! — поскаржилася вона.

Антель мовчки скинув з плечей рюкзак й озирнувся.

Ніщо тут не нагадувало провінційний вокзал, бо його і не існувало в цій реальності. Величезний хол із закіптюженою стелею, дубові балки, оленяча голова над пащею каміна, стародавні меблі й ліхтар «кажан» на вкритій пилом стільниці невеликого стола. Ліхтар горів.

— Ласкаво просимо в будинок Орві! — урочисто оголосив Степен і зняв мокрий піджак.

Клодт уже сидів на стільці з високою різьбленою спинкою й намагався розкурити цигарку, але вона відволожилася й ніяк не хотіла запалюватися. Тайфун стояв, бездумно дивлячись на відблиск полум’я на дубовій обшивці холу, й машинально погладжував руків’я револьвера.

— Киць-киць! — знову покликала Свєтка.

Ну, чого дарма «кицькицькати»? Мушу я оглянути територію чи ні?! Якщо вже притягли ультунового кота в будинок Орві, то нічого підглядати за кожним моїм кроком! Самі таким створили, а тепер дивуються.

Я був просто частиною ультуни доти, поки Свєтці не надумалось зделявувати кота Васька… Все це відбулося під час попередньої зустрічі із птеродом. Їм не можна зустрічатися, бо наслідки непередбачувані! Стихійне лихо, а не витвори природи! Гаразд, це до слова.

Коли Свєтка мене зделявувала, тобто задала певну форму, то я просто змушений підтримувати постійний контакт зі своїм делявитом. Якби вона створила собі кота й на цьому заспокоїлася, ще півбіди. Але вона хотіла мати незвичайного кота, і мені довелося стати незвичайним! Нормальних котів не цікавлять проблеми світобудови, рахунку футбольних матчів і ціни на картоплю в магазині. Але Свєтчина мати тикає мені в ніс гнилу картоплину, скаржачись на овочеві магазини, Свєтчин батько завжди бере мене з собою, сідаючи дивитися телевізор, сама Свєтка перед сном вибовкує половину своїх секретів, а сусід Борька в під'їзді виказує все, що він думає про сучасних дівчисьок. Кажуть, я дуже добре слухаю. Могли б, зрештою, знайти іншого слухача! Людину. Втім, я не ображаюся.

Іноді я згадую ті часи, коли був просто частиною ультуни, і намагаюся порівняти… Звичайно, я й тоді міг набрати будь-якої форми, втілитися в будь-кого, але все-таки… Ніхто не прагнув бачити мене котом Васьком, причому незвичайним котом. У цьому є свої маленькі принади. Обід, скажімо, або тепла місцинка на дивані.