З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Бабуся вручила мені два коричневі паперові пакети.

— В одному обід. В іншому — чорничні кексики, з’їси в автобусі. Іди швиденько до Бріджет. Автобус от-от буде тут.

Бабуся вийшла за мною на ґанок. Здавалося, що ми — магніти з однаковою полярністю, і вона відштовхує мене від себе, навіть не торкаючись.

Бріджет і її сім’я вже були на вулиці. Мабуть, автобус зупиняється навпроти їхнього будинку. Мейбл бігала і кричала:

— Школа, школа, школа, школа!

— Мейбл сьогодні йде у дитсадочок, — пояснила її мама. — Ми відвеземо її туди пізніше.

Я думала, що ж мені сказати.

— Я взяла для нас кексики.

Мама Бріджет дивилася на мене, її усмішка з підбадьорливої стала сумною.

— Це чудово.

— Він їде! — закричала Бріджет.

Автобус гуркотів по нашій вибоїстій дорозі. У ньому вже було повно дітей.

— Па-па, Бріджі! — закричала Мейбл, продовжуючи бігати по колу.

Батьки Бріджет поцілували її в обидві щоки. Тато тримав на руках Денні. Бріджет заскочила в автобус, а тато сфотографував її вільною рукою. Вона обернулася з верхньої сходинки і покликала:

— Ходімо, Обрі!

Бабуся поцілувала мене в скроню і легенько підштовхнула.

— Гарного дня, сонечко!

Мама Бріджет поплескала мене по плечу, коли я стала підніматися сходами в автобус.

Я йшла за Бріджет до середини автобуса, де були вільні місця. Вона зупинилася, щоб пропустити мене до вікна, а потім гепнулася поруч. Ми поставили наплічники на підлогу, де мали б бути наші ноги, а ноги примостили на спинки сидінь попереду. Дістали чорничні кексики, спочатку пообгризали хрустку цукрову скоринку, а потім уже з’їли решту. Кілька разів Бріджет перехилялася через прохід, щоб приєднатися до чиєїсь розмови. Після тривалого сидіння ми нарешті добралися до зупинки біля школи.

— Ти готова? — запитала Бріджет.

Я все ще дивилася у вікно.

— Вона не сказала про неї ні слова, — сказала я.

Бріджет не спитала, що я мала на увазі. Подивилася і поплескала мене по голому коліну.

— Ходімо!

Ми вискочили з автобуса і приєдналися до решти дітей, які йшли до школи. Я не знала, куди мені треба йти.

— Зайди в приймальню, — порадила Бріджет. — Тобі дадуть розклад. Нам роздавали в останній день школи.

Бріджет пішла зі мною в приймальню і привіталася з секретарями. Я пробурмотіла своє ім’я і сказала, що мені потрібен розклад. Одна з працівниць вручила його мені, потім ще раз глянула на моє ім’я на паперах, хапнула гумку і проглянула купку листків.

— Це також тобі, — вона передала мені складену рожеву записку.

— Угу, дякую, — сказала я.

Розгорнула записку.

— У мене зустріч із Емі Карлайл, — сказала я. — Хто це?

— Соціальний працівник, — відповіла секретарка, не дивлячись на мене.

Добренько.

Ми з Бріджет вийшли з приймальні.

Я зосередилася на тому, що мала зробити. Просканувала розклад: Класна кімната: Мова, панна Енглхарт, кабінет № 230.

— Ти де? — запитала я в Бріджет.

Вона витягла свій розклад.

— Математика. Пан Холт. Кабінет № 120.

Я йшла по коридору, задивляючись на ряди шафок і думала, чи скажуть нам у класі щось про шафки. У мене ніколи не було своєї шафки у школі. Ми пройшли кабінети 118, 119, 120.

— Це мій клас, — сказала Бріджет. — Сподіваюсь, побачимося на обіді.

— Па-па.

Бріджет зайшла у клас і лишила мене саму посеред коридору. Тобто я, звичайно, не була сама, навколо бігали десятки дітей, але я їх не знала, тож була сама.

Я піднялася за кимось нагору і знайшла кабінет № 230. Я ні до кого не говорила і лиш прошмигнула до парти, скріпленої зі стільцем. Щоб хоч щось робити, я розпустила свій «кінський хвіст», та й до того ж так волосся прикриє мій шрам. І він не буде першим враженням від знайомства зі мною.

Більшість дітей у класі перехилялися через парти і говорили одне до одного. Скидалося на те, що це перехиляння було ознакою крутості. Багато дівчат мали випущені пасма волосся, які торкалися їхніх облич. І я була переконана, що у них не було шрамів, які вони хотіли б сховати. Навіть у деяких хлопців було досить довге волосся. Один хлопець намотував кола по класу, наче мала дитина. Хапнув кепку з чиєїсь голови, ніби запрошуючи до перегонів, але власник кепки просто вихопив її, коли хлопець наступного разу повз нього пробігав. Якась дівчинка похитала головою, дивлячись на бігуна, і зітхнула:

— Маркус…