З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Помідорів було так багато, що ми не знали, що з ними робити. Ми їли сандвічі з помідорами на сніданок, обід і вечерю. Їли самі помідори, як їдять яблука. Роздавали сусідам. Бабуся консервувала помідори, щоб ми могли їх з’їсти пізніше. Ми зробили соус для пасти. Законсервували тушковані з томатним соком овочі. Я думала, чи не забагато у нас помідорів і чи я взагалі хочу їсти помідори, чи, може, краще б з’їла ківі чи банан.

Отакими були мої канікули.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~

Кабінет Емі Карлайл виявився невеличкою кімнаткою одразу за рогом від приймальні.

Я пропустила природознавство, щоб потрапити до неї на 10.00. Двері були зачинені, тож я чекала в коридорі. Повз мене проходили діти, але я дивилася в підлогу.

Нарешті двері відчинилися. Вийшов усміхнений Маркус.

— Привіт, Одрі! — сказав він, намагаючись ляснути своєю долонею по моїй. Та він промахнувся і вдарив мене по руці.

— Упс, вибач.

Маркус закинув до рота жменю M&Ms, а я так і не сказала йому, що він неправильно вимовляє моє ім’я.

Я зайшла до кабінету. Якщо до Емі Карлайл ходять діти такого типу, як Маркус, то мені того не треба.

Вона видивалася привітною, сиділа на одному з двох м’яких стільців, з блокнотом на колінах. Темне пряме волосся різної довжини обрамляло її обличчя.

— Привіт, Обрі?

— Так, пані, — сказала я, знімаючи наплічник і сідаючи на вільний стілець.

— Будь ласка, називай мене Емі, — сказала вона, встаючи і зачиняючи двері. — Твій перший день у школі минув добре?

— Так, нормально, — відповіла я. — Мммм… діти якого типу зазвичай до вас приходять?

— Дітей не розділяють на типи, Обрі. Ви всі різні. І у житті кожного є якісь свої проблеми, чи не так?

— Мабуть.

— Часом легше поговорити з дорослим, який не є вчителем чи членом сім’ї. Я тут для того, щоб бути цим дорослим для тих, кому хочеться трохи поговорити.

— Тобто це те, що ми будемо робити? Говорити?

— Якщо ти хочеш.

— Тож ви… знаєте про мене?

— Трохи. Але ми не мусимо говорити про те, про що ти не хочеш.

Я замовчала, щоб показати їй, що це той випадок, коли я не хочу говорити взагалі ні про що. Мабуть, Емі зрозуміла, бо продовжила м’яким підбадьорливим голосом:

— Ти живеш із бабусею, так?

— Так.

— Тобі подобається бути разом із нею?

Я не думала про це під таким кутом. Відколи приїхала жити до бабусі.

— Подобалося, — сказала я. — Тепер усе по-іншому.

— Що ти маєш на увазі?

— Вона весь час щось готує, прибирає і, ну, знаєте, переймається.

Емі кивнула.

— У тебе вже є друзі?

— Є.

— Чудово! — вигукнула Емі. — Що ж, добре, добре. З уроками впораєшся?

— Мабуть, так.

— Я думаю, найкращий спосіб призвичаїтися у новій школі — впевнитися, що все буде гаразд із навчанням і спілкуванням, ти погоджуєшся?

— Так, — відповіла я, відчуваючи, що звучить це якось по-дурному.

— Тож я б дуже хотіла, щоб ти спробувала виконувати всі домашні завдання, гаразд? І щоб цей перший тиждень на обіді ти сідала біля когось, кого ти ще не знаєш. Як думаєш, ти зможеш це зробити?

Я кивнула.

Емі записала щось у своєму блокноті, вирвала першу сторінку й віддала мені.

— Це час нашої наступної зустрічі. Хочу почути твої враження. Якщо захочеш поговорити, заходь, коли матимеш бажання. Якщо мене не буде на місці, запитай у приймальні, вони допоможуть мене знайти, гаразд?

— Гаразд, — відповіла я, хоча не могла собі уявити, чого б це я її шукала.

— Не забудь взяти з