Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

Павучиха ще й не договорила, як кабанець уже заснув. Рівномірне його дихання засвідчило, що Вілбер міцно спить, зарившись у солому.

А далеко звідти, за багато миль, у домі Ереблів чоловіки сиділи за кухонним столом і їли консервовані персики, обговорюючи події прожитого дня. А нагорі Евері вже спав у ліжку. Пані Еребл укладала Ферн.

— Ти добре провела час на ярмарку? — запитала мати, цілуючи доньку.

Ферн кивнула головою.

— Це були найкращі години в моєму житті! — палко мовила вона.

— То й добре! — сказала на те мати. — Просто чудово!

Наступного ранку, щойно перше світло засіріло на сході й горобці застрибали на деревах, щойно корови забряжчали ланцюгами й заспівав півень, а перші автомобілі зашурхотіли на великій дорозі, Вілбер прокинувся й почав шукати очима Шарлотту. І побачив її вгорі в куточку, в задній частині його хлівця. Павучиха була якась дуже тиха. Її восьмеро ніг були широко розпростерті. Здавалося, вона за ніч дуже схудла. А біля неї Вілбер укмітив якийсь дивний, приліплений до стелі предмет. Мішечок? Торбинка? Кокон? Був той предмет персикового кольору, а зроблений — наче з цукрової вати?

— Ти не спиш, Шарлотто? — тихо запитав кабанець.

— Ні, — почулася відповідь.

— А що то за така стильна річ? Це ти зробила?

— Так, я, — слабким голосом відповіла Шарлотта.

— То іграшка?

— Іграшка? Я б так не сказала. Це мій мішечок з яйцями, мій magnum opus.

— А я не знаю, що воно таке — магнум опус, — признався Вілбер.

— Це латинські слова, — пояснила Шарлотта. — Вони означають «великий твір». Цей мішечок з яйцями є мій великий твір, найкраща річ, яку я будь-коли робила.

— А що в ньому всередині? — запитав Вілбер. — Яєчка?

— П'ятсот чотирнадцять яєць! — гордо сказала павучиха.

— П'ятсот чотирнадцять? — не повірив кабанець. — Ти жартуєш?

— Ні, не жартую. Я їх відкладала й лічила. Почала лічити, то вже й до кінця долічила — так просто, щоб голова була чимось зайнята.

— Який довершений, чудовий мішечок з яйцями! — вигукнув Вілбер, почуваючись таким щасливим, ніби оце він сам усе те й створив.

— Так, він гарненький, — сказала Шарлотта, поплескуючи мішечок двома своїми передніми лапками. — Принаймні я можу запевнити тебе, що він дуже міцний. Я зробила його з найміцнішого матеріалу який тільки я маю. А ще він не промокає у воді. Яйця лежать усередині нього й завжди лишатимуться сухими й теплими.

— Шарлотто… — вже сонливим голосом звернувся Вілбер, — невже ти й справді хочеш мати п'ятсот чотирнадцять діточок?

— Чом би й ні? Якщо нічого не завадить, — відповіла павучиха. — Звісно, вони повилуплюються аж навесні…

Кабанець уловив у її голосі нотку печалі.

— А чому ти говориш таким невеселим голосом? Як на мене, то ти мала б бути на сьомому небі від щастя!

— Ну, ти не звертай на мене уваги, — мовила Шарлотта. — Просто немає в мене більше вогнику. Либонь, я тому сумна, що ніколи не побачу моїх діточок.

— Як це так — ти не побачиш своїх діточок? Що ти цим хочеш сказати? Та неодмінно побачиш! Ми всі їх побачимо. Це ж буде просто чудо навесні, коли там, у підвалі скотарні, забігають по всіх куточках п'ятсот чотирнадцять малесеньких павученят! А в гусей знайдеться новий виводок гусенят, а вівці покотяться і матимуть маленьких ягнят…

— Можливо, так і буде, — тихо мовила Шарлотта. — Однак я маю таке передчуття, що не доведеться вже мені побачити наслідки моїх зусиль. Зовсім я розклеїлась. Либонь, я хирію, якщо хочеш знати правду.

Вілбер якраз не знав, що достеменно означає «хирію», але й не зважувався попросити Шарлотту, щоб пояснила. Одначе був такий стривожений, що зрозумів: таки треба запитати.

— А як це «хиріти»?

— Це означає, що я занепадаю, дедалі дужче відчуваю старість. Я вже давно не молода, Вілбере. Але мені не хотілося б, щоб ти потерпав за мене. Адже сьогодні твій великий день. Поглянь на мою павутину — правда ж, вона гарна, з цими крапельками роси на нитках?

І справді, Шарлоттина павутина ще ніколи не виглядала такою красивою, як цього ранку. На кожній нитці висів добрий десяток блискотливих крапелинок ранкової роси. Світло зі сходу заграло в цих крапелинках, і кожна нитка плетива стала ще виразніша. Ця павутина була чудовим взірцем вдалого задуму і його втілення в життя. Ще година чи дві — й мимо потече потік людей, що чудуватимуться з павутини, читатимуть виведене в ній слово, видивлятимуться на Вілбера й вигукуватимуть: «Чудо! Чудо!»

Вілбер саме розглядав павутину, коли це поруч виткнулися вуса й чийсь гострий ніс. Темплтон насилу протяг своє тіло через хлівець і впав у кутку.

— Я повернувся, — повідомив пацюк хрипким голосом. — Що за нічка була!

Він так роздувся, що став удвічі більший за себе звичайного. Його живіт округлився, мов слоїк із джемом.

— Що за нічка була! — хрипко повторив пацюк. — Яке бенкетування! Яка гульня! Справжнісінька обжирайлівка! Я впхав у себе рештки чи не тридцяти підобідків. Ще ніколи в житті я не бачив такої купи недоїдків. І все дійшло щонайкращої смакової кондиції завдяки часу та денній спекоті. О, це була розкіш, друзі мої, справжня розкіш!

— І не соромно тобі? — з відразою дорікнула Шарлотта. — Буде тобі по заслузі, якщо спіткає тебе гострий напад нестравлення.

— За мій шлунок ви не бійтесь, — прогарчав Темплтон. — Він перетравить що завгодно. А ще, до речі, я приніс лихі вісті. Коли я