Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

— Я впевнена, що віддав би. І я вдячна тобі за твої щедрі почуття.

— Шарлотто, — не вгамовувався Вілбер. — Сьогодні ми всі вирушаємо додому. Ярмарок майже закінчився. Правда ж, чудово буде повернутися додому, в той підвал скотарні, до овець та гусей? Тобі хочеться додому?

Якусь мить павучиха мовчала. А коли подала голос, він був такий тихесенький, що кабанець насилу розбирав слова.

— Я вже не повернуся до скотарні, — сказала вона.

Вілбер так і підскочив.

— Не повернешся? — вигукнув він. — Шарлотто, що це ти таке говориш?

— Я вже віджила своє, — відповіла павучиха. — Ще день чи два, і я помру Я ж не маю навіть сили залізти назад у клітку. Навряд чи в моїх прядильних залозах набереться досить шовку, аби мені спуститися на землю.

Зачувши це, Вілбер опукою впав на землю. Жаль і біль пойняли його, корчі ридання стрясали йому тіло. Ніщо не могло його втішити…

— Шарлотто! — простогнав він. — Шарлотто! Мій вірний друже!

— Заспокойся, не влаштовуй сцен, — спокійно мовила павучиха. — Вгамуйся, Вілбере! Перестань битися в риданнях!

— Але ж це нестерпно для мене! — викрикнув Вілбер. — Я не залишу тебе, щоб ти помирала тут сама-одна. Якщо ти лишаєшся тут, то й я тут лишусь.

— Не будь смішний, — повчала Шарлотта. — Як це ти тут лишишся? Цукермани з Лерві та всі Еребли мають повернутись сюди з хвилини на хвилину, і вони запхнуть тебе до клітки, й ти поїдеш геть. До того ж тобі немає жодного сенсу лишатися тут. Тут ніхто тебе не годуватиме. Незабаром ярмарок закриється, і тут стане безлюдно й порожньо.

Вілбер був у відчаї. Він метався туди-сюди по хлівцю. Раптом він щось надумав: отой мішечок з яйцями і п'ятсот чотирнадцять павучків, що вилупляться навесні! Якщо сама Шарлотта не може повернутися до скотарні, то принаймні він повинен забрати її потомство!

Кабанець кинувся до дверей хлівця. Ставши ратичками передніх ніг на горішню планку, позирнув туди-сюди. Так, он там, далеченько ще, йдуть сюди родини Ереблів і Цукерманів. Отже, йому треба діяти швидко!

— Де Темплтон? — запитав він.

— Спить, он у тому куточку під соломою, — відповіла Шарлотта.

Кабанець кинувся туди і, підваживши пацюка своїм дужим рилом, підкинув його в повітря.

— Темплтоне! — верескнув Вілбер. — Вислухай мене уважно!

Так нечемно вирваний зі свого міцного сну пацюк спочатку мав приголомшений вигляд, а тоді сповнився обуренням.

— Це що за дурні витівки? — загарчав він. — Невже чесному пацюкові не можна бодай хвильку поспати без того, щоб його не підкинули грубо в повітря?

— Послухай мене! — закричав Вілбер. — Шарлотта дуже хвора. Жити їй лишилось зовсім небагато. Через цей тяжкий стан свого здоров'я вона не може повернутися з нами додому. Ось чому абсолютно необхідно, щоб я забрав отой її мішечок із яєчками з собою. Я не дотягнуся до нього й не можу туди вилізти. А не можна ж гаяти ні секунди! Люди йдуть сюди, будуть тут за хвилину. Я прошу, дуже прошу, ласкаво прошу тебе, Темплтоне: полізь і зніми мені мішечок з яєчками!

Пацюк позіхнув. Розгладив свої вуса. А тоді подивився на мішечок із Шарлоттиними яйцями.

— Оце так? — із гіркотою в голосі запитав він. — Отже, знову хай вас порятує старий Темплтон? Темплтоне, зроби це! Темплтоне, зроби те! Темплтоне, біжи на смітник і принеси вигризку з журналу! Темплтоне, позич шнурка, щоб я виплів павутину!

— Ну та поквапся ж! — підганяв Вілбер. — Поспіши, Темплтоне!

Але пацюк зовсім не збирався нікуди поспішати. Натомість він узявся перекривляти кабанця.

— Оце так: «Поспіши, Темплтоне!»? — промовив Вілберовим голосом. — Ха-ха! І яка ж мені дяка за всі мої послуги, хотів би я знати? Ніколи ніхто не сказав доброго слова Темплтонові, а тільки образи та шпигачки на мою адресу, тільки жартики за мій рахунок! Жодного доброго слова пацюкові…

— Темплтоне! — у відчаї заблагав кабанець. — Якщо ти не перестанеш базікати і не почнеш діяти, все пропаде, і я помру від розбитого серця. Будь ласкав, полізь!

Але Темплтон тільки розлігся навзнак на соломі. Ліниво заклав передні лапи за голову, а передні схрестив: мовляв, мені абсолютно на все начхати!

— Помру від розбитого серця! — перекривив. — Як зворушливо! Леле, леле! Бачу, що ти, як тільки опинишся в біді, щоразу біжиш до мене. Але я ніколи не чув, щоб чиєсь серце розбилося через мене. О, ні! Кому яке діло до старого Темплтона?

— Встань! — верескнув Вілбер. — юді тобі поводитись мов зіпсоване дитя!

Пацюк тільки осміхнувся і лишився спокійнісінько лежати.

— Хто раз у раз бігав заради тебе на смітник? — в'їдливо запитав він. — Ну та хто ж іще, як не старий Темплтон! Хто врятував Шарлотті життя, прогнавши того ереблівського хлопчака за допомогою гусячого розбовтка? Вірте мені чи ні, але, здається, то був таки старий Темплтон. А хто цього ранку, після того як ти зомлів перед юрбою, вкусив тебе за хвіст і тим самим підняв тебе на ноги? Старий Темплтон. Чи ж спадало тобі коли-небудь на думку, що мені до чортиків набридло бути хлопчиком на побігеньках і робити всім послуги? Хто я, зрештою, на твою думку — пацюк-семиділка?

Вілбер переживав справжній відчай. Люди були вже зовсім близько. А пацюк геть не хотів послухатись, і годі було його умовити… Раптом йому згадалася Темплтонова пристрасть до їжі.

— Темплтоне! — почав він знову. — Я хочу зробити тобі урочисту обіцянку. Ти дістань мені Шарлоттин мішечок з яєчками, а я віднині, коли Лерві наливатиме пійло для мене, дозволятиму тобі їсти першому. Я дозволятиму тобі вибирати все, що тільки тобі забажається, з коритця, і не вхоплю й крапельки, поки ти не наїсися донесхочу.

Пацюк сів.

— Ти це серйозно? — спитав він.

— Клянусь! Ось, я перехрещу собі серце!

— Гаразд, домовились, — промовив пацюк.

Він підійшов