Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

Вілбер уже спав у соломі. Шарлотта снувала павутину. Своїм чутливим носом Темплтон уловив чимало спокусливих запахів, якими було насичене повітря. Пацюкові вже добряче захотілося їсти й пити. І він вирішив піти на розвідку. Нікому нічого не сказавши, подався геть.

— Принеси мені слово! — навздогін гукнула йому Шарлотта. — Цього вечора я писатиму востаннє в моєму житті.

Пацюк промимрив щось собі під ніс і щез у тінях. Йому не подобалося, щоб його мали за хлопчика на побігеньках.

Вечір, після цілоденної спекоти, приніс усім полегшення — і людям, і тваринам. Тепер чортове колесо було освітлене. Воно все оберталося та оберталося в небі й здавалося удвічі більшим, ніж удень. Освітлена була й центральна алея. Тріскотіли гральні автомати, грала музика на каруселі й викрикував номери чоловік у приміщенні, де відбувався розіграш лотереї.

Передрімавши, діти збадьорилися. Ферн здибала свого приятеля Генрі Непосиду, й той запросив її покататися на чортовому колесі. Він навіть купив дівчинці квитка, так що це їй нічого й не коштувало. Коли місіс Еребл випадково глянула на зоряне небо, там вона уздріла свою донечку в товаристві Генрі Непосиди! Діти підіймалися все вище й вище, й мати не могла не помітити, який щасливий у Ферн вигляд. Пані Еребл тільки головою похитала.

— Леле, леле! — мовила вона. — Генрі Непосида. Подумати лишень!

Темплтон робив перебіжки попідстінню, щоб ніхто не помітив. У високій траві за корівником пацюк знайшов згорнуту газету. А в тому згортку виявилася справжня розкіш — рештки чийогось підобідку: бутерброд із приправленою прянощами шинкою, шматочок швейцарського сиру, частина круто звареного яйця й качанчик червивого яблука. Пацюк заповз у згорток і все те з'їв. Тоді видер із газети слово, надруковане великими літерами, згорнув його трубочкою і поніс до Вілберового свинарничка.

Шарлотта саме викінчувала свою павутину, коли повернувся Темплтон, несучи в зубах вигризку з газети. Павучиха лишила посеред павутини вільний простір для слова. О цій порі ніхто з людей вже не вештався біля свинарника, тож пацюк, павучиха й кабанець були полишені на самих себе.

— Сподіваюсь, ти приніс хороше слово, — мовила Шарлотта. — Це буде останнє слово, яке я напишу в моєму житті.

— Ось! — сказав Темплтон, розгортаючи папірця.

— А що то за слово? — запитала Шарлотта. — Доведеться тобі прочитати його для мене.

— Це слово «скромний», — відказав пацюк.

— Скромний? — перепитала Шарлотта. «Скромний» має два значення. Воно означає «не гордий», а також «не високий». Все це якнайкраще підходить до Вілбера. Він і не гордий, і не високий.

— Ну, я сподіваюсь, обоє ви задоволені, — насмішкувато мовив пацюк. — Я не збираюся гаяти весь мій час на пошуки та носіння газетних вигризок. Я прибув на ярмарок, щоб потішитись, а не для того, щоб тягати папірчики.

— Ти нам дуже допоміг, — подякувала павучиха. — Поспішай, якщо хочеш надивитися на ярмарок.

— Я присвячу ярмаркові цілу ніч! — осміхнувся Темплтон. — Таки мала слушність стара вівця: цей ярмарок — справжній пацючий рай! Які наїдки! А напої! І повсюди тобі добрі схованки й чудове полювання. Бувай, мій скромний Вілбере! Хай щастить тобі, Шарлотто, ти, стара інтриганко! Це має бути незабутня ніч для пацюка!

І щасливий пацюк розтав у тінях.

Шарлотта повернулася до своєї праці. Було вже зовсім поночі. Вдалині почали спалахувати феєрверки: ракети, вогняні кулі, що розсипалися іскрами в зоряному небі. На той момент, коли Еребли й Цукермани з Лерві повернулися від трибуни, Шарлотта вже й скінчила свій труд. Слово «скромний» було чітко виведене в центрі павутини. Хоч в пітьмі ніхто його не помітив. Усі були стомлені й щасливі.

Ферн та Евері вилізли на машину й полягали, вкрившись виграною індіанською ковдрою. Лерві кинув Вілберові навилок свіжої соломи. Пан Еребл поплескав його по голові.

— Нам пора додому, — сказав він кабанцеві. — Побачимось завтра!

Дорослі повільно повилазили на машину, й Вілбер почув, як завівся двигун і вантажівка на малій швидкості рушила, від'їжджаючи. Коли б не Шарлотта біля нього, то він би почувсь самотнім і затужив за домівкою. Поки павучиха була поруч, він ніколи не сумував і не тужив. Удалині все ще крутилася карусель і грала музика.

Уже дрімаючи, Вілбер заговорив до Шарлотти.

— Шарлотто, заспівай мені ще раз отієї пісеньки про гній і пітьму! — попросив кабанець.

— Тільки не сьогодні, — відповіла павучиха ледь чутним голосом. — Я занадто стомлена.

Голос її долинав начебто не з павутини.

— Де ти? — запитав Вілбер. — Я не бачу тебе. Ти у своїй павутині?

— Яв куточку, — відказала павучиха. — Вгорі в куточку позад тебе.

— А чом ти не у своїй рідній павутині? — допитувався кабанець. — Ти ж майже ніколи не полишаєш своєї павутини!

— А цього вечора полишила, — відказала вона.

Вілбер заплющив очі.

— Шарлотто, — обізвався він за хвильку, — ти й справді вважаєш, що Цукерман дасть мені пожити, а не вб'є мене, коли прийде зима? Ти й справді так думаєш?

— Звісно, що так, — запевнила його павучиха. — Ти вже славетний і взагалі чудовий кабанчик. Завтра ти, можливо, здобудеш приз. Весь світ почує про тебе. Цукерман буде щасливий і гордий тим, що має такого кабана. Тож нічого не бійся, Вілбере… хай ніщо тебе не турбує. А може, ти житимеш вічно? Хтозна… А зараз засинай. Якусь хвильку панувала тиша. Тоді почувся Вілберів голос:

— А що ж ти робиш там, Шарлотто?

— О, щось роблю! — відказала та. — Роблю щось, як завжди.

— Щось для мене? — поцікавився кабанець.

— Ні, — відповіла Шарлотта. — Цього разу вже щось для мене самої.

— Будь ласкава, скажи, що це таке! — заблагав Вілбер.

— Я скажу тобі вранці, — пообіцяла павучиха. — Коли на сході засіріє перше світло й застрибають горобці, коли корови забряжчать своїми ланцюгами,