Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

Семеро молодих гусей почали кружляти довкола матінки гуски.

— Просимо, просимо, просимо! — заблагали вони. — Повези нас на ярмарок!

І тоді всі семеро удали, що вже й рушили туди самі. А тоді знову:

— Просимо, просимо, просимо, просимо, просимо, просимо…

Зчинили такий ґелґіт!

— Діти! — крикнула на них стара гуска. — Ми тихо-тихо-тихо лишаємось-шаємось-шаємось вдома. Тільки Вілбер-ілбер-ілбер їде на ярмарок.

І тоді заговорила Шарлотта.

— Я також туди поїду, — тихо мовила павучиха. — Я вирішила поїхати з Вілбером. Може статись, що йому потрібна буде моя допомога. Ніхто не може сказати, що може трапитися на ярмарку. Хтось має бути напохваті такий, що вміє писати. І я гадаю, що краще б і Темплтон поїхав з нами: можливо, треба буде комусь кудись побігти й виконати якусь загальну роботу.

— Я лишаюся отут, де сиджу, — буркнув пацюк. — Мене ярмарки анітрішечки не цікавлять.

— Це тому, що ти ніколи не побував на жодному ярмарку, — зауважила стара вівця. — Ярмарок — це ж пацючий рай. На ярмарку всі скрізь розкидають їжу Там пацюк може виповзти пізньої ночі й добряче побенкетувати. У стайнях ти знайдеш донесхочу вівса, порозсипаного іноходцями та скакунами. На витоптаній траві обгородженого майданчика знаходитимеш викинуті коробки для сніданків, а в тих коробках яких тільки нема трохи підпсованих недоїдків! І бутербродів з маслом та арахісом, і круто зварених яєць, і розкришених крекерів, і пиріжків, і сирків… А вже як погаснуть яскраві ліхтарі й люди розійдуться по своїх домівках, на втоптаній землі центрального проходу ти знайдеш справдешні скарби: часточки поп-корну, краплинки замороженого заварного крему, погублені стомленими дітками зацукровані яблука, пасемця цукрової вати, присолений мигдаль, фруктові морозива на паличці, тільки ледь над'їдені, й солодкі палички від льодяників… І повсюди, повсюди перед пацюком лежить розкидана пожива: і в наметах, і в ятках, і на сінниках… Одне слово, всякий ярмарок має предосить неспожитої їжі, щоб наситити ціле військо голодних пацюків.

Темплтонові очиці палали.

— Це все правда? — перепитав пацюк. — Уся ця твоя така смаковита балаканина — правда? Я любитель розкішного життя, і змальована тобою картина мене спокушає.

— Чиста правда, — відповіла вівця. — Сміливо їдь на ярмарок, Темплтоне. І ти переконаєшся, що умови на ярмарку перевершують найшаленіші твої мрії. Відра з прилиплими до них часточками прокислого пійла, консервні бляшанки із залишками тунця, масні паперові пакети, напхом напхані гнилими…

— Досить! — скрикнув Темплтон. — Не розказуй мені більш нічого. Я їду.

— От і чудово, — задоволено мовила Шарлотта, підморгуючи старій вівці. — А тепер… не гаяти жодної хвилини! Зараз Вілбера повантажать у клітку. Ми з Темплтоном мусимо залізти у клітку негайно й там заховатись.

Пацюка не довелося припрошувати двічі. Він подріботів до клітки, проліз поміж планок і прикрився соломою, так що ніхто б його вже там і не побачив.

— Добре, — похвалила павучиха. — А тепер я.

І кинулася вниз на нитці. Легенько спустившись на землю, Шарлотта залізла у клітку й заховалася у ямці з-під сучка в одній із планок даху.

Стара вівця покивала головою.

— От так вантаж! — сказала вона. — юдилося б написати: «Славетний кабан Цукермана і двоє зайців».

— Обережно! Люди їдуть-їдуть-їдуть! — закричав гусак. — Тихо, тихо, тихо!

Велика вантажівка, в кабіні якої за кермом сидів пан Еребл, поволі наближалась заднім ходом до скотарні. Лерві й пан Цукерман ступали поруч машини. Ферн та Евері стояли в кузові, тримаючись за борти.

— Слухай сюди! — зашепотіла стара вівця до Вілбера. — Коли відкриють клітку й почнуть тебе туди запихати, то ти впирайся! Не заходь без боротьби! Всі свині завжди пручаються, коли їх заганяють до клітки.

— Якщо я пручатимусь, то забруднюсь! — заперечив кабанець.

— Та дарма! Ти роби, як я кажу! Пручайся! Впирайся! Якщо ти без опору зайдеш до клітки, Цукерман ще подумає, що тебе зурочили. І тоді побоїться їхати на ярмарок.

Тут Темплтон виткнув голову з соломи й просичав:

— Ти собі пручайся, коли так треба, але пам'ятай, будь ласкав, що тут, у соломі на дні клітки, ховаюсь я, і мені зовсім не хотілося б, щоб на мене наступали ратицями, чи копали в обличчя, чи лупцювали, чи давили, чи чавили, чи ставили мені синці, чи батували, чи шрамували, чи мегелили, чи давали мені мемелів. Просто дивись, куди ступаєш, пане «блискучий», коли тебе сюди запихатимуть!

— Вгамуйся, Темплтоне! — сказала вівця. — Втягни голову, бо вони вже підходять. Роби «блискучий» вигляд, Вілбере! Принишкни, Шарлотто! Ґелґочіть, гуси!

Поволеньки вантажівка під'їхала заднім бортом до свинарника й зупинилася. Пан Еребл вимкнув двигун, виліз із кабіни, підійшов до задка й опустив задній борт. Гуси привітали це ґелґотом. Із кабіни висіла пані Еребл. Ферн з Евері зістрибнули на землю. Від будинку підійшла пані Цукерман. Усі поставали лавою над загорожею і якусь хвильку милувалися Вілбером та чудовою зеленою кліткою. І хто б із них міг подумати, що в клітці вже сидять пасажири: пацюк і павучиха.

— Ох і кабан! — мовила пані Еребл.

— Він величезний! — сказав Лерві.

— І дуже блискучий! — докинула ще й Ферн, пригадавши той день, коли Вілбер з'явився на світ.

— Ну, — обізвалася й пані Цукерман, — принаймні він хоч чистий. Після купелі в сколотинах став кабанчик хоч куди.

Пан Еребл уважно обдивився Вілбера.

— Еге ж, із нього став чудовий кабанчик, — погодився він. — Аж не віриться, що кілька місяців тому він був найменшим поросям з опоросу. Дістанеться тобі, Гомере, чимало шинки та бекону найвищої якості, коли приспіє час заколоти цього кабана!

Вілбер розчув ці слова, й серце так і зупинилося йому в грудях.

— Либонь, я зараз зомлію, — прошепотів він до старої вівці, що стояла поруч і стежила за всіма подіями.

— Падай на коліна! — так