Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

— З ним усе гаразд! — викрикнув пан Цукерман. — Просто на нього іноді находить. Він скромний і тому не витримав зливи похвал.

— Ну, ми не можемо вручити приз мертвому кабанові, — мовив гучномовець. — Таких прецедентів у нас ще не було.

— Та він не мертвий! — у відчаї вигукнув Цукерман. — Він тільки зомлів. Він так легко збентежується. Лерві, принеси-но води!

Лерві вискочив зі суддівського кола й зник у юрбі.

А тим часом Темплтон виткнув голову з соломи. Він побачив, що кінчик Вілберового хвоста цілком у межах його досяжності. Пацюк осміхнувся. «Ну, то я цьому зараджу!» — тихо захихотів він. Схопив своїми гострими зубами кінчик Вілберового хвоста й щосили вкусив. Від болю кабанець враз ожив. Умить він зірвався на рівні ноги.

— Куві! — верескнув він.

— Гура! — заревла юрба. — Він піднявся! Кабан підвівся! Чудова робота, Цукермане! Ох і кабан!

Всі були в захваті. А найдужче був задоволений сам пан Цукерман. Він тільки полегшено зітхнув. Ніхто й не помітив Темплтона. Пацюк чудово впорався зі своїм завданням.

І тоді один із суддів спустився вниз у суддівське коло, аби роздати винагороди. Панові Цукерману він вручив два десятидоларові папірці та ще один п'ятидоларовий. Тоді почепив Вілберові на шию медаль. Тоді потис руку панові Цукерману, а Вілбер зашарівся, мов маківка. Евері також простяг руку, то суддя і йому руку потис. Юрба схвально загукала. З'явився фотограф і сфотографував Вілбера.

Обидві родини, і Цукерманів, й Ереблів, охопило почуття великого щастя. Це стало найвизначнішим моментом у житті Гомера Л. Цукермана. Це таке глибоке почуття втіхи — дістати приз перед великою кількістю людей.

Коли Вілбера запихали назад до клітки, крізь юрбу продерся Лерві з відром води в руках. Його очі були несамовито витріщені. Не роздумуючи ні секунди, він линув усю ту воду в напрямку Вілбера, але від хвилювання промахнувся, і вся вода виплеснулася на пана Цукермана й Евері. Обидва умить промокли до рубця.

— Ради Бога! — гаркнув пан Цукерман, мокрий як хлющ. — Що тобі зробилося, Лерві? Чи ти не бачиш, що з кабаном уже все гаразд?

— А ви ж просили води, — з невинним виглядом мовив наймит.

— Хай води, але ж не душу! — з серцем дорікнув пан Цукерман.

Юрба зайшлася реготом, аж заревіло. Довелося й панові Цукерману зрештою засміятись. А хлопчика така мокра оказія мовби підштрикнула — спонукала негайно виступити у ролі блазня. Евері почав зображати, ніби приймає душ: він і кривлявся, і витанцьовував, і натирався уявним милом попід пахвами… А тоді витерся уявним рушником.

— Евері, припини! — крикнула йому мати. — Припини корчити дурня!

Але юрбі вистава якраз припала до вподоби. Евері чув самі лише оплески. Йому подобалося корчити блазня посеред кола, перед великою трибуною, коли всі на тебе дивляться. Побачивши, що на дні відра ще лишилося трохи води, він підняв відро високо над головою й вилив ту воду на себе, не перестаючи корчити кумедні пики. Діти на трибуні аж заверещали від захвату.

Та нарешті все вгамувалося. Вілбера висадили на вантажівку. Пані Еребл вивела Евері з кола й посадила в кабіні машини, аби швидше обсох. Ведена паном Ереблом вантажівка поволі поповзла назад, до хлівця. А від мокрих штанів Евері на сидіння утворилася велика волога пляма.

Шарлотта й Вілбер лишилися наодинці. Обидві родини пішли шукати Ферн. Темплтон спав. Кабанець лежав, відпочиваючи після всіх хвилювань та потрясінь, пов'язаних із церемонією. Медаль усе ще звисала йому з шиї, і він міг бачити її куточком ока.

— Шарлотто! — озвався Вілбер за якусь хвильку. — А чому ти така тиха?

— Я люблю тихенько сидіти собі, — відповіла павучиха. — Я завжди воліла бути тихою.

— Так, але сьогодні ти здаєшся якоюсь особливо тихою. Ти добре почуваєшся?

— Трохи, можливо, притомлена. Але у мене мир на душі. Твій успіх цього ранку на суддівському колі став, до певної міри, і моїм успіхом. Тепер твоє майбутнє забезпечене. Ти, Вілбере, житимеш у теплі й добрі, житимеш у безпеці. Віднині тобі вже ніщо не загрожуватиме. Далі ці осінні дні стануть коротші, похолодніє. Листя пожовкне, й вітер пострушує його на землю. Прийде Різдво, впадуть зимові сніги. Ти переживеш Різдво й тішитимешся красою замерзлого зимового світу — завдяки тому, що тепер ти багато значиш для Цукермана, й він ніколи не скривдить тебе. Мине зима, дні стануть довші, розтане лід на ставку посеред пасовиська. І всіма цими видовищами, звуками, запахами тішитимешся ти, Вілбере, — вони будуть твої! Весь цей чудовий світ, ці неоціненні дні будуть для тебе…

Шарлотта замовкла. Вілберові очі наповнилися сльозами.

— Ох, Шарлотто, — зітхнув він. — Подумати лишень: коли я вперше здибався з тобою, ти видалася мені жорстокою і кровожерною!

Трохи погамувавши наплив своїх почуттів, він заговорив знову.

— І навіщо ти все це робила заради мене? — запитав кабанець. — Я ж на це не заслужив. Я ніколи й нічого не зробив для тебе.

— Але ти був моїм другом, — відказала Шарлотта. — А це само по собі вже надзвичайно важлива річ. Я писала різні слова у моїх павутинах для тебе тільки тому, що ти мені подобався. Зрештою, що воно таке — життя? Ми народжуємось, трішки поживем і вмираємо. Павуче життя, хоч як крути, а виходить недоладне, з усім цим ловінням та споживанням мух. А допомігши тобі, я, можливо, спробувала хоч трішечки зробити своє життя достойнішим. Бог його знає: мо' в житті кожної істоти є трохи місця для чогось такого?

— Гаразд, — мовив Вілбер. — Я не мастак виголошувати промови. Не маю я твого дару до слів. Але ти врятувала мене, Шарлотто, і я радо віддав би за тебе своє життя — справді