Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

— Ти й справді гадаєш, що так і треба було? — спитала вона чоловіка.

— Ну, та треба ж їм колись якось ставати самостійними, — відказав пан Еребл. — А ярмарок, як на мене, це непогане місце для початку самостійності.

Поки Вілбера вивантажували, виганяли з клітки й поселяли у новому, тимчасовому свинарнику, повитріщатися на це видовисько збіглися цілі юрби. Всі видивлялися на напис: «Славетний кабан Цукермана». А Вілбер відповідав тим, що витріщався на людей, намагаючись виглядати якомога краще. Своєю новою домівкою кабанець був задоволений: під ногами трава, а вгорі, над головою, дах, що захищає від сонця.

Павучиха Шарлотта, вибравши зручну мить, вилізла з клітки й подерлася по стовпу аж під стелю свинарника. Ніхто її не помітив.

Пацюк Темплтон, не бажаючи покидати клітку серед білого дня, сидів собі нищечком під соломою на дні клітки. Пан Цукерман линув у Вілберове коритце трохи збираного молока, кинув йому в свинарник пару навилків чистої соломи, а тоді подався, разом із пані Цукерман та подружжям Ереблів, до скотарні — подивитися на породистих корів та на всілякі видовища. Але особливо цікавили пана Цукермана трактори. Пані Цукерман вабили до себе морозильники. Лерві подався самотою, сподіваючись, що здибається з друзями та порозважається на центральній алеї.

Коли люди порозходилися, Шарлотта заговорила до Вілбера.

— Добре, що ти не можеш бачити того, що бачу я, — сказала павучиха.

— А що ти там бачиш? — поцікавився Вілбер.

— Бачу в сусідньому свинарнику кабана — не кабана, а справжнього кабанюру! Боюсь, що він набагато більший за тебе.

— Може, він набагато старіший за мене й мав більше часу, щоб наростити вагу? — припустив Вілбер, а в самого на очах виступили сльози.

— Ось я спущусь та роздивлюся його краще, — сказала Шарлотта. А тоді поповзла по балці, поки й опинилася просто над сусіднім свинарником. Спустилася на нитці й зависла у повітрі якраз перед рилом величезного кабана.

— Скажи, будь ласка, як тебе звати? — чемно запитала вона.

Кабанюра витріщився на неї.

— Ніяк не звати, — озвався грубим, дужим голосом. — А клич мене просто Дядьком.

— Дуже добре, дядьку, — сказала Шарлотта. — А коли ти народився? Ти — весняний кабан?

— Авжеж, я весняний кабан, — відказав Дядько. — А хто я, на твою думку весняне курча? Ха, ха! Гарний жарт я відколов, га, Сестричко?

— Не дуже смішний, — мовила павучиха. — Бо я чувала й смішніші жарти. Приємно було познайомитись. А зараз я мушу йти геть. Бувай!

Поволі вона піднялася вгору й повернулася до Вілберового свинарника.

— Запевняє, ніби він ярчук, — доповіла Шарлотта, — і, можливо, так воно і є. Одне я знаю напевне: неприваблива в нього вдача. Надто безцеремонний, галасливий і відпускає пласкі жартики. А ще він зовсім не такий чистенький та приємний, як ти. Мені вистачило кількох секунд спілкування з ним, щоб у мене склалося прикре враження про нього. Одначе, Вілбере, перемогти його буде нелегко, зважаючи на його габарити й вагу. Але з моєю допомогою ти, може, й виграєш.

— А коли ти виплетеш тут павутину? — запитав Вілбер.

— Сьогодні надвечір, якщо не буду надто втомлена, — відповіла Шарлотта. — Цими днями мені важко навіть ногою поворухнути. Не та вже сила, не те заповзяття, що колись було… Старію, либонь.

Вілбер стурбовано подивився на свою приятельку. З вигляду вона здавалась якоюсь обм'яклою та зів'ялою.

— Мені страшенно жаль, що ти зле почуваєшся, Шарлотто! — мовив він. — Можливо, якщо ти виснуєш павутину й спіймаєш парочку мух, то почуватимешся краще?

— Можливо, — стомленим, ледь чутним голосом відповіла вона. — Тільки ж я почуваюсь так, наче це вже кінець дуже довгого дня.

І, припавши всіма вісьмома ногами до стелі, вона задрімала, лишивши Вілбера наодинці з дуже невеселими думками.

До самого полудня люди плавом пливли повз Вілберів хлівець. По десятеро, по двадцятеро зупинялися вони, щоб подивитися на нього, помилуватися його шовковисто-білою шкірою, хвостиком-бубликом, його милим та осяйним, просто блискучим виразом. Але потім вони переходили до наступного свинарника, де лежав більший кабан. Вілбер розчув, як декілька людей схвально відгукнулися про Дядькові величезні габарити. Він не міг не розчути цих слів і не міг не занепокоїтись.

«А тут іще це Шарлоттине нездоров'я… — подумав кабанець. — Лихо мені та й годі!»

До самого полудня Темплтон спокійнесенько проспав собі під соломою. Спека стала просто нестерпна. Ополудні до свинарника повернулися обидва подружжя, Цукермани й Еребли. А за кілька хвилин показалися і Ферн з Евері. Дівчинка несла під пахвою іграшкову мавпочку і їла чималого коржика. Над хлопчиком пливла у повітрі кулька, прив'язана йому за вухо, а сам він жував зацукроване яблуко. Діти були розпашілі та брудні.

— Правда, пече? — озвалася пані Цукерман.

— Жахливо пече! — сказала пані Еребл, обмахуючись рекламкою морозильника.

Одне по одному вони видерлися на вантажівку й повідкривали свої сніданкові коробки. Сонце немилосердно пражило з неба. Нікому начебто й не хотілося їсти.

— Коли ж судді вирішать щодо Вілбера? — поцікавилася пані Цукерман.

— Це буде вже завтра, — сказав пан Цукерман.

Тут з'явився Лерві, несучи в руках індіанську ковдру, яку виграв.

— Ось чого нам тут бракувало! — вигукнув Евері. — Ковдри!

— Саме так, — погодився Лерві.

Він натягнув ковдру від борту до борту, і вийшов ніби невеличкий тент. Діти повмощувались у затінку й почувалися краще.

Після підобідку вони простяглися й позасинали в кузові.

Коли тіні стали довгими й понад ярмарком війнуло