Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер
І все так само жодних ознак життя, людського чи ельфійського… Зате повно дрібних тварин. Здебільшого гризунів. А коли твого зросту лише трохи більше метра, то чималий пацюк може скласти реальну загрозу, тим більше що пацюки належать до тих кількох видів, які здатні бачити крізь чарівний екран. Корч зняв бластера з пояса й установив на третю поділку, себто на «середню просмаженість м’яса», як жартували ельфи з Корпусу. Потім підпалив одному особливо нахабному пацюкові хвоста — не смертельно, але щоб боялися і цей, і його товариші та не косували оком на ельфа, що поспішає у своїх справах.
Корч пішов швидше. Просто ідеальне місце для засідки. Адже він ішов фактично наосліп і спиною до єдиного, виходу звідси. Чистий кошмар для оперативника. Хай би хто-небудь з його підлеглих утнув фокус такої безоглядно-дурної сміливості, то Корч власноручно зірвав би з нього нашивки. Але критичні ситуації вимагають зваженого ризику. Командир тим і відрізняється від рядового, що може назвати власну безоглядно-дурну сміливість «зваженим ризиком».
Він так поспішав на сигнал пеленгатора, що минув кілька дверей, які траплялися йому то з одного, то з другого боку, навіть не подумавши туди зазирнути. Лишилося десять метрів. Ось коридор і закінчився — сталевими дверима, а за ними, отже, була капітан Куць… Чи тільки її труп?
Корч штовхнув двері плечем. Вони відчинилися. Не замкнені? Зле! Коли когось живого тримають у полоні, то двері, як правило, замикають. Командувач підняв рівень потужності бластера до п’ятої поділки і ввійшов. Його зброя тихо гула. Тепер енергії бластера вистачило б, щоб єдиним пострілом перетворити слона на хмарку пари.
Жодної ознаки Холлі. Й взагалі жодних слідів. Командувач Корч роззирнувся надовкола. Все тут свідчило про те, що він потрапив до холодильної камери. Блискотливі сталактити звисали з плутанини вкритих інеєм труб. Кожен командувачів віддих створював клуби пари. Цікаво, чим би це здалося людині? Диханням чогось безтілесного?
— А-а, — пролунав чийсь дивно знайомий голос. — До нас завітав гість!
Корч упав на одне коліно, націлившись бластером у напрямі джерела звуку.
— Певне, ви прийшли порятувати вашого офіцера, що пропав безвісти?
Командувач зморгнув з він краплину поту. Поту? За такої температури?
— Ну, то я мушу вас засмутити: ви прийшли не туди.
Голос якийсь наче бляшаний. Штучний. І підсилений динаміком. Корч перевірив показання приладу, але знову не виявив жодних ознак життя. Принаймні нічого живого немає в цій камері. Але за ним якось хтось стежить. Можливо, десь угорі, серед плетива труб, заховано камеру, яка здатна бачити крізь чарівний захисний екран?
— Де ти? Покажись!
Невидима людина засміялася. Сміх неприродною луною розкотився по просторій камері.
— О ні. Ще рано, мій чарівний друже. Але незабаром я покажуся. І, повірте, ви не раді будете.
Корч пішов на голос. «Говори ж, говори, не замовкай!»
— Чого тобі треба?
— Гмм… Чого мені треба? Повторюю: про це ви незабаром дізнаєтеся.
Посеред камери стояв невисокий ящик, а на ньому лежав «дипломат». Відкритий «дипломат».
— Нащо ти мене сюди привів?
Корч тицьнув у валізку дулом. Нічого не сталося.
— Я привів вас сюди, щоб дещо продемонструвати.
Командувач нахилився над відкритою валізкою. Всередині, на гарненькій підкладці з пінопласту, лежав плаский пакетик у вакуумній упаковці, а поруч — високочастотний передавач. А на всьому тому лежав Холлін пеленгатор. Корч застогнав. Не могла Хбллі доброхіть розлучитися зі своїм спорядженням! Жоден офіцер Корпусу цього не зробить…
— Що продемонструвати, ти, божевільна химеро?
Знову холодний сміх.
— Продемонструвати абсолютну серйозність моїх намірів.
Тут би Корчеві подбати про власну безпеку, але він надто вже потерпав за Холлі.
— Якщо ти завдав шкоди бодай кінчикові вуха мого офіцера…
— Вашого офіцера? Ого, нас вшанувало своїм візитом високе начальство! Яка честь! Ну то що ж — тим краще до вас дійде сенс мого послання.
У Корчевій голові зателенькав дзвіночок тривоги.
— Якого ще послання?
Голос, що долинав з алюмінієвої, решітки динаміка, лунав суворо, мов ядерна зима.
— Ось воно: ви, мій чарівний чоловічку, повинні затямити, що мене слід сприймати серйозно. А зараз будьте ласкаві придивитися уважніше до пакета.
Командувач уважно придивився. Ну, звичайний собі пакет. Плаский, всередині речовина, схожа на замазку — чи на… О ні!
Під оболонкою моргав червоний вогник.
— А зараз тікай, лети, мій маленький ельфе! — промовив голос. — І перекажи своїм друзям привіт від Артеміса Фаула-другого.
Поруч із червоним вогником замиготіли, ритмічно поклацуючи, ще й якісь зелені значки. Корч розпізнав їх: вони вивчали такі закарлючки в Академії на уроках людинознавства. То були… цифри! І миготіли вони у зворотному порядку. Зворотний відлік!
— Д’Арвіт! — лайнувся Корч. (Перекладати це слово немає сенсу, бо воно нецензурне, а отже, його все одно викреслить цензура).
Він крутнувся на каблуках і кинувся геть: у двері, тоді коридором… А вслід йому по металевому тунелю летів глузливий голос Артеміса Фаула, відлічуючи:
— Три… Два…
— Д’Арвіт! — повторив Корч.
Зворотний шлях видався командувачеві куди довшим. Та ось, нарешті, крізь отвір відчинених дверей зарябів шмат зоряного неба. Корч увімкнув крила. Ой-ой-ой, і як тут пролетіти вузьким корабельним коридором, щоб не зачепитись за стіни! Розмах крил «Колібрі» був лиш на кілька сантиметрів вужчий.
— Один.
Одне крило таки зачепило краєм виступ труби, викресавши сніп іскор. Командувача закрутило-завертіло, але він якось
