Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

— Гаразд, — нарешті подав кентавр голос. — Ось що я зроблю. У нас на одному з телесупутників установлено телескоп, націлений на Ірландію.

— Розумію, — буркнув Корч, хоч і знав, що бреше.

— Та й «скину» зображення просто у ваш шолом. На щастя, у нових шоломах є відеокарта.

— Еге ж, на щастя…

— Найтяжче буде скоординувати маршрут вашого польоту з відеокартинкою, адже…

Корчів терпець урвався:

— Як скоро це буде, О’Гиряко ти сякий-такий?

— Гмм… Хвилини дві. Туди-сюди…

— Що — «туди-сюди»?

— Ну, років на десять раніше поженете мене з роботи, якщо я помилюся в моїх розрахунках.

— То краще не помиляйся! А я тим часом зависну на місці.

Минуло рівно сто двадцять чотири секунди, й чорно-білі риси стародавньої схеми замінило кольорове фото — зображення Дубліна при денному світлі. Корч переміщався над містом — мінялося відповідно й зображення, а ще рухалася цятка сигналу, що його передавав Холлін пеленгатор.

— Вражає! — не втримався й похвалив Корч.

— Як, як ви сказали, командире?

— Я сказав: «Вражає!» — крикнув Корч. — Не треба й голову сушити.

Командувач почув дружний регіт усього персоналу оперативного центру й збагнув, що О’Гир вивів його голос на загальний динамік. Це ж усі почули, як він, командувач Корч, похвалив працю кентавра О’Гира! Тепер щонайменше місяць неможливо буде нормально порозумітися з цим кентаврякою-огирякою. Але й похвалити було за що. Відеозображення, яке йому посилали, було дуже точне. Навіть якщо капітана Куць тримають у чотирьох стінах, комп’ютер зможе моментально видати командувачеві зображення будівлі у тривимірній проекції. Абсолютно надійно. От тільки…

— О’Гире, що діється? Джерело сигналу віддаляється від берега!

— Ну, то вона, здогадно, на човні чи на кораблі, пане.

Корч вилаяв себе за нетямущість: сам міг би додуматись! Либонь, вони там, у центрі, боки рвуть від сміху. Ну звісно ж, Холлі на кораблі. Корч знизився метрів на триста, і в тумані під ним забовваніли невиразні обриси корабля. З вигляду неначе китобій. Можливо, за декілька останніх сторіч людська техніка зайшла хтозна-як далеко, але все одно для вбивства найбільшого на світі ссавця люди так і не придумали нічого кращого за гарпун.

— О’Гире! Капітан Куць перебуває десь там під палубою. В трюмі. Чим ти можеш мені підсобити?

— Нічим, пане. Постійної прописки в цього китобоя немає. Поки ми з’ясуємо, на кого він тепер зареєстрований… Одне слово, буде, мабуть, уже запізно.

— А як щодо інфрачервоного зображення?

— Ніяк, командуваче. Цьому кориту років чи не п’ятдесят. Украй високий вміст свинцю. Нам годі проникнути навіть крізь зовнішню оболонку. Певне, вам лишається діяти на свій страх і ризик.

— І це після того, як ми вгатили стільки мільярдів у твоє відомство… — Корч похитав головою. — Коли я повернуся, нагадай мені, щоб я підкоротив ваш бюджет.

— Добре, пане, — долинув ураз скислий голос О’Гира. Ох і не любив кентавр жартів на тему бюджету!

— Тримай Швидке реагування в бойовій готовності. Вони можуть знадобитися мені в будь-який момент.

— Слухаюсь, пане.

— Слухайся мені! Кінець зв’язку.

Корч залишився з проблемою сам на сам. Ну що ж — так воно навіть краще. Без науки. Без зухвалого кентавра, що ірже тобі просто в вухо. Тільки власні сили, власна кмітливість та ще, може, крихта чарів.

Корч ледь змінив кут нахилу крил і полетів попід туманом. В обачності не було жодної потреби, адже під захистом екрана ельф у чині командувача став невидимий для людських очей. Навіть на високочутливому радарі він виглядав усього лише ледь помітною перешкодою. Командувач спустився над саму палубу. Огидне видовище… Дух смерті й страждання стояв над залитим кров’ю кораблем. Стільки благородних істот сконало на ньому — тут вони помирали, й тут-таки їх розтинали, аби переробити на кілька брусків мила та на мізерну кількість тваринного жиру. Корч похитав головою: люди — справжнісінькі варвари!

Тепер Холлін маячок спалахував яскравіше. Вона десь тут поблизу. Зовсім близько. У радіусі метрів двохсот, не більше. І жива — принаймні на це сподівався командувач. Але без технічної допомоги, без плану корабля перед очима Корчеві доведеться попобігати по численних трюмах.

Корч легко приземлився на палубу. Підошви його черевиків ледь прилипали до сталевої поверхні, вкритої сумішшю висохлого мила й китового жиру. Скидалося на те, що команда покинула корабель. Ні вахтового біля трапу, ні боцмана на містку, й ніде ніякого світла. І все одно не варто втрачати пильність. Із власного гіркого досвіду Корч знав, що людські істоти можуть з’являтися, коли ти найменше їх сподіваєшся. Одного разу, коли він допомагав хлопцям зі Швидкого реагування зішкрібати з тунельної стіни рештки розбитої капсули, їх заскочила група людей, що досліджують печери й називаються у них спелеологами. Що тоді зчинилося! Масова істерія, карколомна гонитва, стирання тій групі людей пам’яті. Одне слово, повний комплект. Корч здригнувся. В такі ночі старієш на цілі десятки років.

Звівши повний захисний екран, командувач зачохлив крила й покрадьки рушив палубою. Прилади не вловлювали довкола жодних ознак життя, але ж, як сказав О’Гир, відсоток вмісту свинцю в корпусі корабля був дуже високий, ба навіть фарба, якою тут усе помальовано, зроблена на основі свинцю! Вся ця посудина була суцільним плавучим викликом екології. Хоча найголовніше тут було те, що під палубою міг ховатися цілий батальйон штурмовиків, а пеленгатор на шоломі нічого такого й не висвітить. Обнадійливо, що й казати. Навіть імпульси Холліного маячка на кілька поділок не дотягували до норми, а її ж пеленгатор працював від ядерного міні-реактора. Корчеві це не подобалося. Ох і не подобалось! «Зберігай спокій! — умовляв він сам себе з гірким гумором. — Ти захищений екраном. І жодна людська істота не може тебе побачити!»

Корч відкинув ляду першого люка. Піддалася вона досить легко. Командувач принюхався. Ці багноїди навіть завіси змащували китовим жиром. Невже їхній зіпсутості немає краю?

Коридор, куди спустився Корч, тонув