Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

Артеміс сказав — і розгублено закліпав. Чого це він розжартувався? Вже вдруге, протягом такого короткого проміжку часу, жартує! Причому це вже вголос. Обачнішим треба бути. Не час для легковажних витівок.

Докери стояли й крутили собі «козячі ніжки». Та й нелегка ж це робота, коли твої пальці завбільшки з олов’яні виливанці! Але у них таки виходило. Ну, а якщо кілька крихт коричневого тютюну й впало на грубо обтесані плити-кругляки, то й що з того? У маленького чоловічка, що метається по доках після того, як не подбав про сплату державі податків, тютюнцю повно, а ціна сміховинна.

Лаккей підійшов до роботяг. Очі його були прикриті козирком кепки.

— Холодний вечір! — сказав замість привітання до гурту.

Ніхто йому не відповів. Поліціянти нині бувають які хочеш — може, й цей здоровило в цивільному також «коп»?

А здоровезний незнайомець не хотів відчепитися.

— Та вже краще попрацювати, ніж ковтати дрижаки на такому холоді, — заявив він.

Котрийсь із роботяг, мабуть, пришелепкуватий трохи, не втримався й відповів згідливим кивком голови. І заробив від товариша стусана ліктем піц ребра.

— Але шкода, дівчатка, — здвигнув незнайомець плечима. — Видно, що ви й дня не попрацювали як слід у своєму житті.

І знову жодної відповіді. Але цього разу тому, що докери приголомшено пороззявляли роти.

— Гай-гай, та ви ж просто гурт нікчемних волоцюг, я бачу, — весело провадив Лаккей. — У важкі часи на вас, може, й дивилися б як на чоловіків, але за сучасними мірками… ви просто купка тюхтіїв у робах.

— Гр-р-р! — вихопилося в котрогось із докерів.

І це було все, на що він спромігся.

Лаккей підвів брову:

— Гр-р-р? Зворушливо, хоч і невиразно. Мила артикуляція. Мами, либонь, дуже пишаються вами.

Ну, цей нахаба уже явно переступив межу дозволеного. Згадав їхніх матерів! Тепер ніщо не врятує його від доброї прочуханки, навіть той факт, що він — простак. Так, простак, хоч і з добре підвішеним язиком. Але в бійці все вирішує не язик, а кулак.

Роботяги затоптали свої недокурки й поволі обступили кривдника півколом. Шестеро на одного. Шкода їх, та й годі. Але Лаккей ще не все сказав.

— Так, мої леді, поки ще не почали, домовимось: не дряпатись, не плюватись і не скаржитися потім мамусям.

Це вже була остання крапля. Роботяги заревли і як один накинулися на зухвальця. Коли б вони хоч трохи уважніше придивилися до свого супротивника в останній момент перед сутичкою, то могли б спостерегти, що він саме в цю мить трохи присів, змістивши свій центр ваги донизу. А ще вони могли б помітити, що долоні, які він дістав із кишень, і формою, й розмірами надто вже нагадують лопати. Але ж ніхто на нього й не звертав уваги — кожен був заклопотаний тим, що стежив за товаришами, не бажаючи опинитися з супротивником сам на сам.

У чому завдання цього маневру? А в тому, що він мусить відвертати увагу. Сутичка має бути масовою і галасливою. Таке було зовсім не в Лаккеєвому стилі. Як на нього, то куди краще було б підстрелити цих джентльменів з відстані в п’ятсот метрів дротиками зі снодійним. Ну, а якщо не це, якщо вже сутички не уникнути, то він завдав би кілька ударів великим пальцем у нервовий вузол на шиї — тихо-тихо, і комарик носа не підточить. Але тоді весь задум звівся б нанівець.

Ось чому Лаккей викинув із голови всю свою бійцівську науку і, завивши, мов демон, удався до найвульгарніших засобів, які тільки використовуються у вуличних бійках. А втім, вульгарні — це ще зовсім не означає неефективні. Можливо, який-небудь шаоліньський чернець і зумів би розгледіти за цими перебільшеними випадами щось витонченіше, але ж цих чолов’яг навряд чи хто коли тренував. А як по правді, то вони були ще й не зовсім тверезі.

Першого нападника Лаккей звалив дужим ударом знизу. Двох інших стукнув лобами — геть як у дешевому бойовику. А четвертого — ох, довічні сором і ганьба на Лаккеєву голову за вишуканість прийому! — збив ударом ноги в розвороті. Але найпоказовіший спосіб дістався останній парі. Слуга-охоронець ухопив обох докерів за широкі коміри роб і, перекотившись на спину, щосили жбурнув їх у воду. Гучні виляски, а потім люті зойки. Якраз те, що треба.

Дві автомобільні фари виринули з-під чорної тіні вантажного контейнера, й велика, офіційного вигляду машина помчала, завиваючи, причалом. Як і слід було сподіватися, митниця вийшла на нічне полювання, стривожена незвичним галасом. Лаккей посміхнувся з похмурою втіхою і шаснув за ріг. Його вже й слід прохолов, коли митники, вимахуючи своїми значками, почали розпитувати потерпілих. Та й небагато ж вони випитали. «Здоровенний, як будинок!» Навряд чи за таким описом удасться знайти нічного розбишаку.

Коли Лаккей добувся до машини, Артеміс уже сидів у ній. Хазяїн також виконав те, що собі задумав.

— Добра робота, друзяко, — похвалив він. — Хоча я певен: твій навчитель бойових мистецтв перевернувся у своїй труні. Ногою в розвороті! Та як ти міг?

Лаккей прикусив язика й дав задній хід, виводячи машину з дерев’яного помосту. Проїжджаючи по естакаді, він не втерпів і все-таки визирнув у вікно на скоєне ним неподобство. Митники якраз витягали мокрого як хлющ докера із брудних портових вод.

Цікаво: і для чого була потрібна Артемісові вся ця шамотня? Але хоч питай, хоч не питай, відповіді від хазяїна не дістанеш. Поки що. Своїми планами Артеміс не ділився ні з ким — до слушної, на його думку, миті. А коли вважав, що слушна мить наспіла, то так воно зазвичай і бувало.

Корч весь трусився і насилу виліз із капсули. Щоб таке та траплялося в його часи? Хоча, сказати правду, тоді воно було, либонь, куди гірше. В добу циліндрів та кийків не існувало ні зручного полімерного реміняччя, ні автоматичних стабілізаторів, не кажучи вже про монітори, через які можна