Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

— Нуль… — вимовив голос. — Ба-бах!

Усередині герметично запечатаного пакета спрацював детонатор, увіткнутий у кілограм чистого «семтексу», пластикової вибухівки. За якусь частку секунди пекельна реакція поглинула весь кисень трюму, після чого хвиля розпеченого до білини полум’я ринула шляхом найменшого опору — звісно ж, по п’ятах за командувачем Корчем.

Командувач опустив забороло й витис повний хід. До дверей лишалось якихось кілька метрів. От тільки питання: хто долетить до них перший — Корч чи вогняна куля?

Він, він долетів таки перший! Ледве встиг. Виконуючи мертву петлю, відчув, як від ударної хвилі завібрувало, заходило ходором усе його тіло. Язики полум’я лизали йому комбінезон, хапали за п’яти, але Корч летів і летів, аж поки плюснувся просто в крижану воду. Вивергаючи прокляття, випірнув на поверхню.

Над ним нависав китобій, весь охоплений стіною нищівного вогню.

— Пане командире! — пролунав у навушниках голос О’Гира. Зв’язок поновився. — Командувачу! Яка у вас там ситуація?

Корч вирвався з обіймів мокрої стихії й піднявся в небо.

— Ситуація, О’Гире, викликає у мене крайнє роздратування. Ану берись за свої комп’ютери! Я хочу знати все-все, що тільки можна довідатися, про такого собі Артеміса Фаула. Я хочу знати це негайно — принаймні ще до мого повернення на базу.

— Так, пане командувачу. Зараз зберем інформацію.

О’Гир не відпустив жодного жарту. Навіть кентавр зрозумів: не час.

Піднявшись на висоту трьохсот метрів, Корч завис у повітрі. До китобоя, що палав смолоскипом, зусібіч мчали, мов нічні метелики на світло, рятувальні катери. Командувач струснув з ліктів волокна обгорілої тканини. «Ми ще поквитаємося з цим Артемісом Фаулом! — подумки заприсягся він. — Він від нас не втече».

Відкинувшись на спинку обертового шкіряного крісла посеред свого кабінету, Артеміс усміхався над пірамідкою складених докупи пальців рук. Чудово! Цей невеличкий вибух має вилікувати чарівне плем’ячко ельфів та фей від їхніх лицарських звичок. До того ж винищувачів китів стало на одного менше. Артеміс Фаул не любив китобоїв. Існують прийнятніші способи виготовляти мило.

Мініатюрна камера, схована в пеленгаторі, спрацювала просто ідеально. Вона передавала такі чіткі зображення, що Артеміс зумів розгледіти кристалики від ельфового віддиху, які й виказали присутність чарівного гостя.

Артеміс перевів погляд на екран камери стеження, установленої в підвалі. Його полонянка саме сиділа на ліжку, обхопивши голову руками. Хлопець насупився. Він зовсім не сподівався, що ельфи виявляться такими подібними до… людей. Досі він мав їх просто за тварин. За дичину для його, Артемісового, полювання. А тепер, коли побачив на власні очі, які вони, ельфи, вся справа набувала зовсім іншого вигляду.

Артеміс вимкнув комп’ютер і рушив до дверей. Пора, мабуть, побесідувати з гостею. Але не встиг він узятись за мідну ручку, як двері зненацька розчахнулися перед ним. На порозі стояла Джульєтта, щоки її розпашілися — так, мабуть, поспішала.

— Артемісе, — видихнула вона. — Ваша мати, вона…

Артеміс відчув, як шлунок немов налився свинцем.

— Що з нею?

— Ну, вона каже, Артемісе… що ваш…

— Що, Джульєтто? Заради всього святого, в чому річ?

Джульєтта пригасла обидві долоні до рота, набираючись, певне, духу.

— Що ваш батечко, пане, — нарешті вимовила вона крізь пальці, — що Артеміс-старший… Мадам Фаул каже, що він повернувся!

Артеміс міг би заприсягтися, що його серце так і зупинилося. Батько? Повернувся? Чи таке можливе? Звичайно ж, він завжди вірив, що батько лишився живий. Але згодом в Артемісовій голові зародився цей план розжитися ельфійським золотом, і думки про батька немовби відступили трохи вбік. Артеміс відчув, як його враз вогнем обпекло почуття вини. Він зрадив надію. Перестав чекати свого власного батька.

— А ти бачила його, Джульєтто? Бачила його на власні очі?

Дівчина похитала головою.

— Ні, пане Артемісе. Я тільки чула голоси. У спальні. Але мадам не впустила мене. Нізащо не хотіла впустити. Хоча я казала, що принесла гарячого чаю.

Артеміс поміркував. Так, вони повернулися не більше години тому. Може, батько проскочив непомічений повз Джульєтту? Це можливо. Цілком можливо… Глянув на свого годинника, що показував точний гринвіцький час — абсолютно точний, до секунди, адже наводився годинник за допомогою радіосигналів із Гринвіцького меридіану. Третя година ночі. Так-так, час біжить. Увесь Артемісів план засновувався на тому, що чарівне плем’я зробить свій наступний хід ще до світанку.

Артеміс здригнувся. Знов він відсуває родину на другий план. На кого ж це він перетворюється? Тепер на першому місці має стояти батько, а не якийсь план розжитися на гроші, хай і великі.

Джульєтта Все ще стояла на порозі й дивилася на Артеміса величезними блакитними очима. Вона чекала, що він усе вирішить, як завжди. Але цього разу саме нерішучість була написана на його блідому обличчі.

— Дуже добре, — промимрив він нарешті. — Мабуть, краще мені піднятися туди негайно.

Артеміс швидко пройшов повз дівчину й заспішив нагору, долаючи по дві сходинки за один крок.

Материна кімната була на два сходові майданчики вище, у переобладнаній мансарді.

Однак піц дверима Артеміс завагався. Що ж він скаже, якщо раптом сталося чудо й батько справді повернувся додому? Як йому слід повестися? А втім, чи варто перейматися цим зараз? Передбачити тут нічого неможливо. Він легенько постукав у двері.

— Мамо?

Ніхто не відповів. Але Артемісові причулося, що з-за дверей долинуло якесь хихотіння. Це хихотіння враз перенесло його в минуле. Колись ця кімната була улюбленим місцем відпочинку його батьків. Там Вони годинами сиділи в шезлонгах, щебетали, мов діти, годували голубів або спостерігали кораблі, що пливли через Дублінську затоку. Коли зник Артеміс-старший, Ангеліна Фаул почала збувати тут все більше й