Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

Набурмосившись, О’Гир міцніше насадив собі на голову фольжану шапочку й відкрив свого супермодернового надтонкого «ноутбука».

— Я прорубався до файлів Інтерполу. Зовсім не важко, скажу тобі. Бракувало тільки напису «Ласкаво просимо»…

Корч постукав пальцями по столу для засідань.

— Не відхиляйся!

— Гаразд. Отже, Фаул. Файл на десять гігабайтів. У паперовому вигляді це половина середньої бібліотеки.

Корч аж свиснув.

— Ділова людина…

— Ділова родина, — підправив командувача кентавр. — Фаули із покоління в покоління кидали Виклик правосудцю. Рекет, контрабанда, збройні пограбування. Щоправда, протягом останнього сторіччя Фаули перейшли на напівлегальний бізнес.

— А де їхня база?

— З цим було найлегше. Садиба Фаул-Менор. Займає ділянку в двісті акрів у передмісті Дубліна. Фаул-Менор — це близько двадцяти клаців від нас.

— Лише двадцять? — Корч пожував спідню губу. — Це означає, що ми зможемо упоратися до світанку.

— Повинні упоратися. Бо, коли зійде сонце, становище вийде з-під нашого контролю.

Командувач кивнув головою. Так, треба було діяти негайно: це їхній перший і останній шанс. Чарівний Народ ось уже стільки віків ховався від денного світла. Та й тоді, коли всі чарівні істоти жили на поверхні Землі, були вони переважно нічними істотами. Сонячне світло руйнувало їхні чари, от ніби фотоплівку засвічувало. Якщо чекати наступної ночі, то хто зна, чого ще встигне накоїти отой Фаул!

А ще ж слід було врахувати й таку можливість, що цей Артеміс захоче використати пресу й уже до завтрашнього, точніше, до сьогоднішнього вечора обличчя капітана Куць прикрашатиме перші сторінки всіх періодичних видань планети. Корч здригнувся. Це означатиме кінець усьому — якщо тільки багноїди не навчилися останнім часом мирно співіснувати з іншими видами. Одначе вся світова історія свідчила якраз про протилежне: люди не здатні мирити ні з ким, навіть самі з собою.

— Гаразд! Усі в дорогу, з усім гамузом! Летимо клином. Беремо садибу Фаулів в облогу!

Швидке реагування дружно проревло щось військово-схвальне типу: «Так, пане!», наробивши своєю амуніцією якнайбільше грому.

— О’Гире! Бери технічний персонал. Вилітай першим шатлом слідом за нами. І прихопи свої великі тарелі. Візьмемо в облогу всю садибу, щоб мати простір для маневру.

— Один момент, командувачу… — замислено вимовив О’Гир.

— Ну? — нетерпляче кинув Корч.

— Чому той багноїд назвав нам своє ім’я? Мав би розуміти, що за ім’ям ми його легко розшукаємо.

— Ну, може, він не такий розумака, за якого себе має? — здвигнув плечима Корч.

— Та навряд чи… Як на мене, то все швидше навпаки. Гадаю, він увесь час випереджає нас на один крок. І тепер відбувається те Саме.

— Я не маю часу на теорії, О’Гире. Світанок усе ближче й ближче.

— І ще одне, командувачу.

— Це важливо?

— Гадаю, що так.

— Ну?

О’Гир натис на одну з клавіш ноутбука, й на екрані замиготіли основні дані про Артеміса Фаула.

— Цей кримінальний супермозок, що виплекав увесь цей хитромудрий задум…

— Ну, і що ще там з ним такого?

О’Гир підвів погляд, і в його золотавих очах відбилося почуття, близьке до захвату.

— Знаєте, йому всього дванадцять років. Молоде— зелене, навіть як на людську істоту.

Корч пирхнув, заганяючи нову обойму в свій триствольний бластер.

— Оце, мабуть, надивився того ідіотського телебачення й уявив себе Шерлоком Холмсом.

— Швидше — професором Моріарті, — виправив О’Гир.

— Холмс, Моріарті… Всі вони однакові, коли бластер спалить на їхніх черепках шкуру.

І, задоволений як слон тим, що так хвацько утер носа кентаврові, командувач Корч захурчав слідом за своїм загоном у нічне повітря.

Неначе гусячий табун, бійці Швидкого реагування вишикувалися клином, із Корчем на чолі. Летіли вони на південний захід, керуючись вказівками карти, що передавалася електронною поштою їм просто в шоломи. Для них О’Гир навіть позначив Фаул-Менор червоною цяткою. «Аби й дурневі було зрозуміло», — буркнув він у свій мікрофон — настільки голосно, щоб командувач неодмінно почув.

У центрі садиби Фаулів стояв невисокий замок, вибудуваний ще лордом Г’ю Фаулом у п’ятнадцятому сторіччі й зовсім недавно осучаснений, отож стиль пізнього середньовіччя мирно уживався тут із раннім модерном.

Віками мешкали Фаули в цій садибі, переживши у ній війну, народні заворушення й кілька перевірок податкової поліції. І Артеміс аж ніяк не збирався стати тим членом родини, котрому довелося б розлучитися з родовим маєтком.

Садибу оточував п’ятиметрової висоти зубчастий кам’яний мур, який чудово доповнювали стародавні сторожові вежі. Загін Швидкого реагування приземлився якраз із внутрішнього боку муру й негайно заходився вишукувати можливого супротивника.

— Урозсип! — скомандував Корч. — Дистанція між бійцями — двадцять метрів. Прочесати всю цю зону. Доповідати кожні шістдесят секунд. Зрозуміло?

Швидкі реагувальники як один кивнули головами. Ще б не було зрозуміло! Вони ж професіонали.

Майор Дрюк, командир підрозділу Швидкого реагування, видерся на сторожову вежу.

— Знаєш, Джуліусе, що нам слід зробити? — звернувся він до командувача.

Вони з Корчем разом росли в одному тунелі, разом навчалися в Академії. Дрюк був одним із тих небагатьох ельфів, котрі сміли називати Корча на ім’я.

— Я знаю, що, на твою думку, нам слід зробити.

— Треба просто очистити все це місце.

— Який оригінальний план!

— Зате «найчистіший». Пустити одну «полоскалку» — і наші втрати будуть мінімальні. «Полоскалкою» на військовому жаргоні називалася біологічна бомба, до якої вдавалися лиш у виняткових випадках і яка мала страхітливо руйнівну силу. Головна перевага бомби полягала в тому, що вона знищувала тільки тваринні організми. А місцевість, природа, будинки і все, що в них, залишалися незмінними.

— І вийде так, що мінімальні втрати, про які ти говориш, — це